— Треба, щоб була. Народна міліція мусить допомагати селянському комітетові, мусить охороняти спокій громадян. З'явиться у селі невідома людина — хай звертається до комітету. Слід затримувати підозрілих, тих, що вештаються пе знати чого, щось розпитують, поширюють недобрі чутки, сіють паніку, розповідають усякі вигадки про Червону Армію, про Радянську владу. Таких осіб треба затримати, привести до селянського комітету, розпитатися: хто вони, звідки, нащо сіють ворожнечу...
— Товаришу Назаров... Я теж з сусіднього села... Хочу спитатися. У нас є фільварок, так його зграбували селяни. Що робити? Як постягати добро? Грабували не бідняки, а заможні ґазди. Позабирали збіжжя, позабирали корів, коней... А один селянин тримав панську корову три дні, а па четвертий випустив її на економію.
— Бідний?
— Дуже бідний... Він у того пана довгі роки наймитував.
— Значить, там не обійшлося без провокації. Хтось наймита налякав... А щодо поміщицького майна, то його слід зібрати. Нехай селянський комітет займеться цією справою і відбере у глитаїв усе, що вони награбували. Землю ж поміщицьку розділити. У кого з бідняків немає коня — дати коня. Корови нема, а родина велика, бідна — виділити такій родині корову, допомогти збіжжям — видати жита, пшениці.
Марія Лозинська сиділа тут же і разом з усіма слухала товариша Назарова...
І чим більше вона його слухала, тим реальнішою ставала її завітна мрія — мати корову. От же й іншим людям з сусідніх сіл радить він, щоб найбіднішим родинам допомагати і збіжжям, і лісом, і коровами.
"Якщо в тих селах можна це робити, то чому ж у нашому не можна? Але в кого ті корови брати? Певне, в архієпіско-па... Він утік, а господарство залишилось... І господарство, і ліс".
Марія Лозинська добре знає тих корів, бо кілька літ працювала на фермі в архієпіскопа дояркою.
"Тільки ж нас, бідняків, більше в селі, аніж корів на тих двох фермах... Ну, що ж? Тоді можна й так зробити: одну корову давати на дві сім'ї або й на три... І то щастя!.. Ой, де ж ти, товаришу Назаров, узявся, що таку радість приніс до нашого краю... Брат... Як старший брат..."
Марія Лозинська вдячними очима дивилася на гостя, а з голови не виходила надійна думка: "Він сказав... Він обіцяв... І Красняк обіцяв... Я вже дочекаюся, спитаюсь... Коли б не мали вони гадки, щоб мені визначити корову... нащо б говорили про таке? Чекатиму..."
Як і всі присутні, вона жадібно слухала все, про що питалися в нього селяни і що відповідав Назаров на їхні запитання. Люди й не думали швидко розходитись, а, навпаки, сюди прибували по двоє, по троє... Уже навіть не було де стати, і тоді довелося розчинити двері до сусідньої кімнати. Там теж згодом стало людно, бо чутка про "пана-товариша" швидко ширилась по селу. А воно ж кожному хотілося не тільки глянути на комуніста з великої України, але й послухати, що той чоловік говоритиме.
Непомітно проминув час. Уже зовсім смеркло. Довелося засвітити лампу. Люди цікавились життям колгоспників. Та найбільше здивовані й захоплені були жінки, коли Назаров почав розповідати їм про колишніх наймичок Ганну Кошову та Олену Хобту, що стали прославленими ланковими на весь Радянський Союз.
— Невже то може бути? Невже ці люди вийшли з простого народу? — дивувалися присутні і тішилися з того, що колишні бідняки за Радянської влади, при колгоспному ладу стали знатними й багатими людьми.
— А чи нам можна зараз організувати колгосп? — почувся з другої кімнати чоловічий голос. Не видно було, хто запитував, бо туди ледве пробивалося тьмяне світло гасової лампи. Люди затихли. Кожне слово Назарова було чути всім.
— Чи можна утворювати колгосп зараз? Я думаю, що можна, тільки для цього потрібно...
Назаров не докінчив своєї думки. За темним вікном пролунав постріл. Брязнула шибка, посипалось на долівку скло.
Це сталося так несподівано і так приголомшило всіх, що люди скам'яніли. Семен Красняк кинувся було до лампи, щоб загасити її, але Назаров легким дотиком руки спинив його, прислухаючись до глухого тупотіння за вікном...
— Чуєте? Вони втекли... Пошліть міліцію...
Та Красняк, вихопивши з кишені револьвер, сказав:
— Я сам... Я зараз...— і знову Назаров спинив його одним лише поглядом, а сам, глянувши на присутніх, що не отямилися ще як слід від пострілу, сказав:
— Спокійно, товариші, спокійно...
Але спокою вже не було. Загриміли лави, знявся крик, давка біля дверей. Першими кинулися втікати звідси жінки та дівчата. І тільки Марія Лозинська залишалася на місці. Очима, сповненими тривоги й жаху, вона дивилась на товариша Назарова, який, здавалося, і сам того не помічав, як у нього з рукава воєнної гімнастерки на білий папір блокнота краплина за краплиною падала яскраво-червопа кров. Якась нестримна сила повела Марію Лозипську вперед, до стола... Вій стрівся поглядом з нею, він перший помітив її переляк.
— Що таке? Що з вами, товаришко Лозинська? Чим ви так стривожені? — В голосі його, у погляді голубих променистих очей світився дивний спокій, наче нічого з ним не трапилось. Він навіть посміхнувся до неї, і цю посмішку вона зрозуміла як бажання її заспокоїти. — Ви, Маріє Антонівно, злякалися пострілу?
Та Лозинська, вказуючи на блокнот, промовила:
— Кров... То ж ваша кров... Бачите?
— Знаю...— Він підвів руку, перевіряючи серйозність поранення. І чула Марія Антонівна, як він сказав: — Залякати нас хочуть... Спинити... А ми... не спинимось!..
— Давайте... перев'яжу...— І Марія Лозинська рішуче скинула з голови свою сіру хустину...
* * *
Пробіг час, як біжить стрімка вода у Бистриці. Та ще й не натішилася Марія Лозинська вдосталь тією коровою, що виділив для неї селянський комітет, як завітну й давню мрію її, щастя її затьмарили фашисти, що насувалися з німецької сторони.
Пролітали над селом ворожі літаки, помічені чорними хрестами на крилах, сіяли жах і смерть...
— Ой, що ж воно буде? — запитувала сама в себе Марія Лозинська і сама собі відповідала: — Буде горе знову, злидні будуть, смерть оуде.
Чорний день, що його найбільше боялася Марія Лозинська, надійшов до невеликого прикарпатського села. І ось одного ранку, не заходячи до хати, хтось загрюкав палицею у маленьке вікно. Дзенькнула шибка, почувся знадвору владний голос солтиса: