Може, і не думала говорити того сусідка, бо цією згадкою мимоволі розкрила матері давню незагоєну рану. Замовкла на хвилину Марія Антонівна, пригадавши довіку незабутню трагедію, що сталася в оцій хаті.
— Що ж,— тихо відповіла хазяйка.— Я тепер смерті не боюсь. Коли навіть і заб'ють мене, я знаю, Радянська влада нікому не дозволить скривдити моїх дітей, вона пригорне їх і приголубить. Тільки серцем чую: не нам загибати. Хай загибають вороги!
Помовчали жінки, тоді сусідка сказала: 403
— Дивлюсь на тебе, Маріє. Одчаяна ти... Нічого не боїшся.
— Треба дуже ненавидіти ворогів, дуже... як я їх ненавиджу, тоді, мабуть, і страху не буде.
Сусідка, трохи заспокоївшись, спитала вже про інше:
— Ну, а він же, Семен... Як себе почуває? Провідувала його?
— Провідувала. Скоро має виписатися з лікарні.
Марія Антонівна, згадавши про піч, кинула в неї сухого га-тиння, переламавши його в себе на коліні.
Раптом обидві жінки прикипіли очима до вікна, крізь яке було добре видно автомашину, що спинилася перед хатою.
— Хто б же це до мене? А може, і не до мене? — промовила, сумніваючись, господиня. Та сумнів одразу зник, коли вона побачила його...
— Семен! — аж скрикнула, і цей радісний крик мимоволі розкрив її душу, її потайні мрії, її приховані досі почуття. Забувши навіть про сусідку,' Марія Антонівна, сповнена нестримної хвилюючої радості й щастя, метнулася з хати, не причинивши за собою дверей.
їй перехопило дух, кинуло в жар.
"Ой, що ж це зі мною робиться? Він же може помітити, здогадатись... А я ж не дівчина..."
Та душа її в цю хвилину, як птиця, линула до нього, чиста душа, світла, любляча... І він не міг цього, звичайно, не помітити. Тому, мабуть, довше, аніж то годиться, спинився поглядом на її сяючих від щастя очах, все розгадав, все зрозумів одразу, бо на його блідих щоках теж зайнявся слабий рум'янець.
— Ну, ось і прибув я... Та не сам, з гостем... Провідав мене, з лікарні забрав...
— А хто ж він... гість? — запитала Марія Лозинська, приглядаючись до людини у військовій формі, нагородженої бойовими орденами та медалями, що поволі виставляла з розчинених дверцят ще не зовсім загоєну цогу.— Хто такий?
— Не пізнала хіба?
— Ой матінко! — скрикнула раптом Марія Лозинська, коли гість, спираючись на палицю, вийшов з автомашини.— Ви?.. Товариш Назаров?..
— Як бачите,— відповів, посміхаючись, гість.— Недарма кажуть: "Гора з горою не сходиться", а ми ось з вами знову зустрілися. Додому з війни повертаюсь. Вирішив по дорозі старих друзів провідати. Драстуйте, Маріє Антонівно!
Хвилька вагання, наче ще раз хотіла впевнитись, що перед нею стоїть не хто інший, як сам товариш Назаров, про якого в час Вітчизняної війни згадувала не раз, мріючи з ним зустрітися.
І ось сьогодні так неждано-негадано зустрілися. Радість, трепетна, гаряча, хвилююча, переповнила серце Марії Лозинській, і вона, не стримавшись, з риданням упала йому на груди, примовляючи:
— Сокіл наш... Брат наш... ріднесенький...
На них обох дивився не менш зворушений Семен Красняк, відчуваючи, як у нього самого теж заперчило в горлі і з очей скотилася скупа чоловіча сльоза.
1953