За вікном чути кроки. Марія Лозинська пізнає того, кого досі оце, не лягаючи спати, ждала. Умовний стукіт у шибку, і ось уже він, високий, широкоплечий, а з ним ще двоє озброєних хлопців переступають через поріг, вітаються з хазяйкою, говорять пошепки, щоб не розбудити дітей.
— Може, каганець засвітити?
— Навіщо? Ми зараз підемо.— І він простягає їй згорток.— Оце ось тобі, Маріє, листівки. Останні зведення Радінформ-бюро.
— Добрі вісті з фронтів?
— Добрі. Сама прочитаєш і людям роздаси. Ти знаєш, кому давати.
— Знаю.
— Вісті, Маріє, славні. На широкому фронті нашими військами прорвано фашистську оборону. Захоплено багато полонених і військової техніки. Червона Армія просунулася вперед аж на чотириста кілометрів. Вісті, як бачиш, добрі... Народ радітиме. А це ось, візьми хлібину і трохи пшона — кашу дітям звариш.
— Спасибі,— відповіла зворушена Марія Антонівна,— спасибі вам. Коли б не ви, певно, повмирали б уже мої діти з голоду... Та і я разом з ними...
— Таке скажеш... Повмирали... Нехай умирають вороги! Збирайся ж, Маріє, та підемо. Час не жде.
— А що ж мені збиратися? Я готова...
— А ти ж усе як слід перевірила? Промаху не буде?
— Не повинно бути. Дружина його до своєї сестри поїхала гостювати. Вдома лишилися тільки він та наймичка.
За хвилину всі четверо, вийшовши на покручену й тиху вулицю, відчули знайомий, але неприємний сморід згарища. Обминути цієї садиби не можна. І отой, високий, першим спинився тут, біля обгорілої груші, і спинилися мимоволі всі.
— Тут була моя хата,— промовив він таким голосом, якого ще зроду не чула Марія Лозинська.— Та хата що? Хату нову поставити можна... Дружину мою отут спалено... живцем... Діток потоптано кіньми...
— Ходімо... Не ятри свого серця... Час не жде, нам треба поспішати.— Йшли далі, похмурі, мовчазні. Ось уже й знайомий будинок. Всі вікна в ньому темні, тільки одне, крайнє, світилося тьмяно, саме так, як домовлялися.
— Ви тут мене заждіть, а я зараз усе розвідаю.— І Марія Лозинська сторожко пішла вперед. Та не встигла ще дійти до воріт, коли це з густого куща бузку почувся притишений жіночий голос:
— Ти, Маріє?
— Я,— так же тихо відповіла розвідниця, озирнувшись навколо.
— Давно вас жду. Тільки чомусь моторошно мені стає. Уже він мою сестру відправив до Німеччини. Боюсь, Маріє, коли б і мені чого не заподіяв.
— А ти не бійся. Стій на одному: "Не чула нічого, не знаю нічого: Нагрянули вночі німці, забрали з собою, а куди забрали — звідки ж мені знати". Говоритимеш, як я тебе навчала.
— Ой Маріє, страшно... Адже хазяїн не сам. Учора ввечері прийшов до нього в гості пан Губа, пиячили довго, а тепер сплять обоє, мов побиті.
— То і пап Губа тут? — здивувалась і зраділа Марія Антонівна, але її радості не помітила й не зрозуміла наймичка, у якої па серці була своя ще досить свіжа рана.
— Плакала... На колінах благала: "Згляньтеся, паночку! Пожалійте!.." Не зглянувся... Не пожалів... "Я,— каже,— не тільки твою сестру, а ще сотні душ відправлю до Німеччини. Хай роблять". Йому що? Коли б свою дитину в неволю... а чужих хіба йому шкода?
— Ти скажи,— перебила її скаргу Марія Антонівна,— собаку одвела до саду?
— Одвела. Біля груші, в будці... Як ти мені радила.
— Ну, іди тепер до хати, а ми зараз усі будемо тут.
Минула, може, хвилина, а може, і дві, коли хатній поріг переступили озброєні люди. Тремтячими від хвилювання руками засвітила наймичка лампу і першою зайшла до світлиці. Ні пан солтис, ні пан Губа не прокинулись, бо добрий був у них сон з перепою.
— Ану, пани, годі вилежуватись. Пора вставати! — владно сказав прибулий. Голос його розбудив і сповнив жахом обох.
— Ти?! — вигукнув пан солтис і хотів було простягнути руку під подушку, але так і застиг, бо чорний ствол партизанського автомата вчасно й погрозливо спинив лихий намір.
— Обеззброїти! — наказав бійцям командир загону Семен Красняк.— Підете з нами, пани... до лісу... На суд і на розправу!..
* * *
До хати Марії Лозинської увійшла заплакана сусідка.
— Ой горенько! Та доки ж вони мучитимуть нас? Та ми ж уже й так настраждалися при фашистах, а тепер нас іще банде-ри терзають.
— Говори, що сталося?
— Хіба не чула? Жити нам, прокляті, не дають... Забили...
— Кого? — І Марія Лозинська відчула, як серце її взялося тривожним холодком.— Кого забили?
— Секретаря сільради. На весіллі гуляв. Так вони влетіли, переодягнені в міліцейську форму, і там, за столом... дві кулі йому в груди... А він же ще молодий...
Сусідка гірко плакала, а біля печі стояла Марія Антонівна, бліда, схвильована, але рішуча. Знову пригадався їй товариш Назаров, і вона сказала:
— Залякати нас хочуть, спинити... А ми пе спинимось! Хай знають, не спинимось! Радянська влада нам допоможе.
— Чула я, вже їх, бандитів, виловлюють по лісах та по селах. Але ж ліси великі. Всіх, мабуть, не переловлять.
— А ми що, згорнувши руки будемо сидіти та ждати? Ми допоможемо виловлювати бандитів. Від народу нікуди вони не сховаються і не втечуть.
— А поки що вони он які злочинства роблять. Секретаря сільради забили. Семена Красняка підстрелили. Другий місяць чоловік у лікарні рану гоїть. Ой Маріє, я вже думала про тебе. Недарма вони папірець на твоїх воротях наклеювали. Боюся, щоб і тобі якогось лиха не заподіяли. Краще втікай з села, втікай, Маріє, до моєї тітки. Вона в районі живе. У неї якийсь час перебудеш.
— І навіщо отаке мені радити? "Втікай!" А хто ж Радянську владу у нашому краю кріпитиме? Хто захищатиме її від ворогів? Над цим ти думала? Нам треба колгосп організовувати, трактори діставати, машини всякі та братися за господарювання, щоб люди кращого життя зазнали, щоб у кожній трудовій сім'ї були достатки, радість та щастя. Про це нам думати слід, а ти мені радиш втікати до твоєї тітки. Я при німцях нікуди не втікала, а допомагала чим тільки могла нашим партизанам. А тепер, коли знову Радянська влада навічно стала у нашому краю, то як можна про втечу думати? Не втікати з села, а битися нам треба, громити їх, недолюдків!
— Боюсь!.. Ой боюсь за тебе, Маріє. Десь підстережуть тебе вночі або до хати прийдуть, як колись приходили до твоєї Катрусі.