— Виходь!
І вона вийшла з хати, бліда, збентежена, збагнувши одразу, що саме привело пана старосту разом з паном Губою до її двору.
— Ти, бидло, корову брала з фільварку пана Губи? — запитав староста, суворо насупивши брови.
— Я не сама... Мені визначив селянський комітет.
— Мовчати! — аж затрусився від люті пан староста, наче ці слова вжалили його в самісіньке серце.— Не смій більше згадувати про комітет... Забудь!.. Уже він не воскресне. А тобі наказую зараз же доставити корову панові Губі. А про відшкодування й відробіток за корову... про це буде тобі інший наказ.
— Пане старосто, я ж не сама...
— Сама... Сама вибирала! — закричав Петро Губа, і його маленькі й масні очиці налилися скаженою люттю.— Ще ти мені відробиш... Відробиш, скільки я того захочу... Про це ми з паном солтисом уже домовились, щоб по закону, по правді... А корову одведи... Сама одведи на те місце, звідки її взяла... І не барися... Доки обійдемо з паном солтисом інші хлопські двори, щоб уже моя корова стояла на фермі... Чуєш? Та дивися мені, хамко, щоб усе було зроблено, як тобі наказує пан солтис. А то може і з тобою таке статися, як з твоєю...
Він не докінчив, не назвав ім'я, бо помітив, як від цих слів рвучко підвелася схилена голова, а очі сповнилися враз таким холодним гнівом і образою, так вп'ялися в обличчя панові Губі, що той мимоволі ступив крок назад.
І хоч вона ні слова не промовила, але пан Губа відчув у цю хвилину, що Лозинська може кинутись на нього, вчепитися цупкими руками йому в горло. І ще може, не дай господи, задушити. Людина в злобі одчайдушна.
— Ходімо, пане старосто... Ходімо, бо ще нам доведеться у багатьох хлопів побувати.
Пішли вони, не причинивши за собою хвіртки, а Марія Лозинська так і лишилася стояти приголомшена серед двору. Все, що зараз трапилось, видавалося їй тяжким сном. Але ж це не сон... Ні, не сон, бо он на землі валяються скалки з розбитої шибки, а у вухах ще й досі лящать образливі слова пана старости і пана Губи. Треба виконувати наказ, бо лиха не обберешся, бо тепер уже нема селянського комітету,— тож немає кому захистити бідну людину.
У хаті міцно спали діти. Нічого не чули й не бачили, як їхня мати увійшла до хлівця, поставила дійницю з теплою водою.
— Ну, ось і розлучають нас з тобою... Сам пан староста наказав... Щоб одвела... Знову настане для мене життя тяжке... Дітям моїм не бачити молока... Розумієш, як я маю тепер жити, і куди подінусь, і що робитиму?
Корова дивилась на свою господиню лагідними очима і, як завжди, лизала їй руку своїм зволоженим і теплим язиком.
— Годувальнице ти моя... Та я ж тебе і напою вчасно, і ситої трави нажну біля Бистриці, і свіжу підстилку дам... А тепер нас розлучають... І нічого я вдіяти не можу, ніде захисту тепер собі не знайду...
Ніхто не чув і не бачив, як у ветхому хлівці прощалася Марія Лозинська з своїм коротким щастям. Ніхто не бачив, як котилися з очей її рясні сльози.
Та хто зарадить, хто допоможе їй, коли не стало в її селі Радянської влади, коли немає селянського комітету.
Мовчазна і строга, взяла вона корову па налигач, повела з двору.
На вулиці зустрічалися їй люди — не помічала їх, бо голова її була наче в тумані, а очі завіяні сльозами...
Та коли повернулася додому її глянула на своїх дітей, що безтурботно спали й не відали, яке нещастя скоїлося з ними, мати не змогла більше втриматись. Як весіння вода прориває часом нетривку земляну греблю, так несподіване горе прорвалося з грудей її одчайдушним криком і стогоном...
Впала Марія Лозинська на постелю, забилася в гіркому безутішному риданні...
Достигали хліба на тій землі, що її наділяв бідноті селянський комітет. Такого врожаю давно не бачили на полях. Жито — на зріст людини, густе, добірне, а поміж ним наче кров розбризкана— так рясно та буйно цвітуть багряні польові маки.
Стоїть коло своєї ниви Марія Лозинська, прислухається, як шумить під вітром достигаюче колосся, але не звеселяє воно її засмучених очей.
Непокоять сумніви: чи дадуть же їй зібрати оцей багатий врожай, чи, може, відберуть, як одібрали корову. їхня тепер влада, їхня сила.
Снуються думи невеселі, снуються, жалять серце тривожними передчуттями.
"Ой, не дадуть, мабуть, не дадуть зібрати врожай, бо нема кому захистити нас, бо знову тепер брехня па покуті сидить, а правда біля порога тулиться..."
І згадувала товариша Назарова. "Де він? Що з ним? Чи повернеться знову до нашого краю, чи, може, його вже й на світі..."
Чорні думки напливали, мов осінні хмари, віяли смутком на душу, жалили серце... Хотілося, щоб він жив і після війни знову прийшов як посланець Комуністичної партії, прийшов переможцем сюди, до її рідного краю, і щоб на віки вічні стала тут непорушно, мов кам'яна гора, рідна, добра й ласкава до трудящої людини Радянська влада.
"Ой, коли ж теє щастя та знову до нас повернеться? Та чи довго ж нам доведеться його ждати? Чи побачу я той переможний день?"
Стоїть біля ниви Марія Лозинська зажурена та засмучена, а стороною, у небі ясному, синьому, гудуть зловісно ворожі літаки... Летять, мов коршаки хижі, несуть під холодними хрестами смертельні вантажі...
В очах селянки спалахує до них і гнів, і лють... Це ж вони скинуть бомби над мирними радянськими містами й селами, де живуть і працюють мирні люди, що про їхній геройський труд розповідав товариш Назаров.
І знову ввижався їй образ комуніста саме таким, яким лишився в її пам'яті у той незабутній вечір, коли стояв він, поранений, біля стола.
"Хіба можна таких людей залякати чи підкорити? Такі люди, як Назаров, переможуть... Діждуся... Вірю..."
...А жита все шумлять... А жита наче теж надійні слова промовляють: "Жди, Маріє, жди... Вони прийдуть... Вони не забули про тебе, про твоє горе й тяжку твою долю. Прийдуть сюди твої брати, визволять тебе з неволі фашистської і знову ти зазнаєш радості й щастя. Жди їх, Маріє..."
Прислухається вона до того шелесту, зриває потім колос, виминає зерно. Вже скоро можна буде н за серпи братися.
І дійсно, через два дні рано-вранці вийшла па поле Марія Лозинська, вийшли й інші бідняки своє жито жати. Та не встигли вони й по кілька снопів зв'язати, як примчали сюди багаті ґазди.