Густими пасмами в'ється дим. Метляє його вітер, розносить на всі боки, і тоді постає перед очима широке поле, вкрите снігом.
Край вікна сидить дівчина. їй байдуже, що гомонять між собою пасажири. Не відриваючи очей, стежить вона, як миготять телеграфні стовпи, як хилить вітер над снігом сухі стебла полиню, і вони тремтять, мов живі, під його холодним диханням.
То промайне кущ шипшини, то зачорніє самотня грушка, то пропливе степова будка з вишневим садком і осокорами. І знову німі, холодні поля перед очима.
Уявляє вона, як чекають її зараз батько, мати, сестра Олена і особливо він, Степан Троянченко...
Промайнув невеликий город з сухим соняшничинням, льох, вірьовка з замороженою білизною, старі осокори, і в них, як у віночку, з'явилася маленька станція.
Рідна станція!
Серце забилося. Все тут таке знайоме, близьке, миле... І пригадалося саме зараз, як шуміли в той день осокори, коли вона вирушала до Києва вчитися. Ось тут вона з ним прощалася. А тут він ішов по перону аж до того палісадничка. Поїзд уже від'їхав далеко, а він усе стояв і дивився їй услід.
Це було кілька місяців тому. Зараз у палісадничку повно снігу і голі осокори наче заснули, притрушені легким шаром колючого інею.
"Це ж він не знає, що я приїхала. Напевне б, вийшов мене зустрічати. Ну, що ж, коли ніхто не підвезе,— піду пішки".
Таню! Дочко! — почула вона знайомий голос. Обернулась. У кожусі, в теплих валянках підходив до неї зраділий батько.
— Приїхала? Ну, здрастуй! — Він притулився холодною бородою до її щік." От добре. А ми чекаєм... Та вже сусідські студенти поприїздили, а ти от забарилася. Вчора брав койей в колгоспі, ждав, жДав, а тебе нема. Ну, ходім же...
Він узяв з її рук чемоданчик.
А я думаю — хто б це мене підвіз. Уже збиралася пішки йти.
— Таке скаже. Що в тебе — батька нема а чи коней в колгоспі не вистачає, щоб ходила пішки од станції? — Батько глянув на доньку, посміхнувся.— Оце й я скажу, що празник у нашій хаті буде. Там уже мати тебе жде не діждеться. Та й Олейа... Всі ми скучили.
— І я теж за вами... Ви мені часто снилися... Все наче я вдома.
Батько взяв із саней кожух.
— Одягайся, та будемо їхати.
Він довго обкладав їй йоги сіпом, щоб не змерзла та щоб м'яко було сидіти.
— Досить, тату, мені й так добре.
— Нічого. Отут іще сінця підбавимо.— І він дивився на неї ласкавими очима, зворушений, радий її приїздові.
Кбмір кожуха в нього посивів від паморозі. На вусах і бороді висіли крижані бурульки, і він їх не обривав, бо однаково намёрзнуть. Уже хай вдома причепуриться.
— Поїхали,— взяв до рук віжки. Заскрипіло під полозками. Холодне повітря вдарило в обличчя Тані, швидко зарум'янило Щоки.
— Ти до мене тулися, не так вітер тебе обпікатиме.
—Нічого, не Змерзну. У такому кожусі на Північний полюс можна вирушати.
—— Еге, кожух добряЧий. Оце я тобі, дочко, спасибі скажу, що не забула батьків... Приїхала... А то вчора додойу повернувся " напалась на мене мати: "Не доглеДів, та, може, погано дивився, та, може, вона, бідна, десь пішки йде". Прямо лихо! Та подруги твої навідуються,— тільки жалю нам завдають. А тепер я матір порадую. Вона, мабуть, думала, що й сьогодні не привезу, а воно, бач, гість у хату...
Проїхали лісок, і тоді Таня соромливо запитала в батька:
" А Степан ТроянЧенко?..
" В емТеесІ на ремонті тракторів робить,— глухо відповів батько і вперше за всю дорогу вдарив коней батогом. Коні рвонули й помчали прудкіше.
"Що б це значило? — подумала Таня.— Чому тато розсердився?"
Тінь тривоґи промайнула на дівочому обличчі. Тй думка, що Степай у селі і вона побачиться з н№, може, й сьогодні, заглушила хвилинну тривогу. Серце заэмирало в якомусь солодкому хвилюванні. "Що він мені говоритиме? Ні, не треба... Без слів... З одногр погляду я зрозумію все". Думки про зустріч з ним здій* мали в її душі цілу бурю.
"Я ждав тебе, Тацю,— скаже він.— Я радий, що ти приїхала на канікули. Дуже, дуже радий".
А вона гляне йому в вічі, може, нічого й не скаже, тільки обів'є руками за шию, поцілує... І той поцілунок буде відповіддю на його слова.
Не признається, не скаже йому, як лічила дні рона, що залишились до канікул, як довгими осінніми вечорами, коли всі засинали в кімнаті, думала про нього. У шумі старих тополь, що ростуть перед вікнами гуртожитку, вчувався їй шепіт пристанційних осокорів. І, наче цс було вчора, поставало перед очима прощання й недоговорені слова.
"Приїжджай,— сказав він тоді,— будемо ждати тебе".
І ось вона приїхала. Хотілося, щоб ненароком зустрів її. Хай знає, що вона, як та ластівка, прилинула до рідного села.
— Тобі не холодно? — спитав батько, обриваючи її мрії.
— Як на печі,— посміхнулась дочка.
Проїхали через місток, минули вітряки. Довгим ланцюгом лягли понад Ворсклою білі обриси гір, вкритих деревами.
Здалеку старий листяний ліс видавався Тетяні шевською щіткою. На узгір'ях стояли поодинокі старі дуби, а на них чорними, шапками виділялися докинуті на зиму гнізда граків.
Завернули у вуличку. Тетяна жадібно оглядала хати, шукаючи в них зміни. Та змін було дуже мало. Хіба що ворота в якомусь дворі підправдецо та новий журавель виріс, над криницею. Товстим шаром лежала на цямринах крига, і НІХТО її не обрубував. Тільки й того, що чиясь хазяйська рука притрусила попелом доріжку, щоб не ковзались і не падали на ній люди.
Кілька молодиць та дівчат набирали воду. Придивлялися до Тетяни, закутаної в кожух, і, звичайно, не пізнавали її.
Коні бігли дружно. За кілька хвилин, завернувши у тихий провулочок, спинилися біля розлогих тополь.
— От і приїхали,— промовив батько, встаючи з саней.
Тетяна оглядала старенькі ворота, рідну хату. На очі їй наверталися сльози. Біля воріт ледь визирала заметена снігом лавочка. І кущ бузку перед вікнами, і берест, і тополі — все це таке миле, рідне, хвилююче...
З хати ніхто не виходив. Шибки вікон понамерзали так, що нічого крізь них не побачиш. Заскрипіла хвіртка, цокнув сінешній засув, і до теплої хати першою увійшла Тетяна, а за нею вже й батько. Мати лущила квасолю біля грубки. Як глянула до порога — пізнала дочку, простягла до неї руки та так і впала на холодний кожух...