Першого ж вечора ми прикупили у лавці дешевенького вина, запросили у гості дівчат-однокурсниць, щоб справити вхідчини,— "Гаудеамус ігітур ювенес дум су-мус", Петя Стоножко показував, як танцювати польку на два боки — хвиць-хвиць коротенькими ніжками, Коля Ги-рунчик порвав, одчаяка, струну на гітарі і переладнав її на шестиструнку, а коли порвав і решту, то перевернув гітару догори дном і вже вибивав як на бубні:
Таи, де обіззяви Хрумають банани — Африка! Африка!
Я сидів край столу, милувався колінцями, які викидав Петя Стоножко, вдавав, як мені весело, але то так, зверху. Ніхто не бачив, що поруч мене сидить білий смуток (він товаришував зі мною відтоді, як я розлучився з Бджілкою) й поблажливо глипав білими очима, мовляв, усміхайся, усміхайся, якщо треба, я почекаю, поки ти пограєшся у веселого, а потім знову ти будеш мій, навіть вночі ляжу поруч з тобою й нагадуватиму про неї, і немає чого на мене ремствувати, бо я потрібний тобі. Без неї я тобі просто необхідний, хлопче, такі, значить, справи. Гаразд, казав я йому мовчки, побудь поки що коло мене, якщо твоя ласка, все-таки і сумувати вдвох веселіше, одному скрізь важко, так що мирімося. Якось воно та буде...
За вікном панувала темрява, густа, хоч ліпи з неї коників, здавалося, крізь таку темінь не пролетить навіть пічна птаха, лише сільські хлопчаки там шугали кажанами, їхні личка зрідка підпливали до шибки, паче рибки до стінки акваріума. Потім один із них щось вигукував, чувся сміх і дрібне тупотіння на вулицю. "Піду розжену дітвору", — сказав Семен Ковба і, геройськи розпроставши плечі, вийшов надвір. А коли повернувся, підозріло втупився в мене округлілими очима-гудзиками:
— Т-там тебе к-кличуть, с-старий.
— Хто?
— К-коло хвіртки...
Я не діждав, поки він докаже, і вискочив у ніч — надворі було чорно й волого, як па дні криниці. Навмання рушив до шляху і вгледів над хвірткою світлу тінь — так, наче на шляху ріс жовтогарячий сонях і тихо світився в пітьмі.
Ступив ще крок, і раптом у небі зійшло сонце, бо я побачив її як удень, побачив навіть чорну родимку під вушком. Наші погляди стрілися, і все пощезло довкола, ми тисячу років дивилися мовчки одне на одного, ми обіймали одне одного очима, гріли одне одного диханням, купалися в наших поглядах, що злилися в єдину теплу ріку. Ми не знаходили слів, та це не мало ніякого значення, бо в нестримній течії наших поглядів, у тій гарячій шовковій течії так рідно було купатися, що ми кинулися в неї голі-голісіпькі, кинулися безсоромно, неначе діти, і довкола пас радісно закружляли золоті рибки.
— Вибачте, Геннадію Петровичу,— скажу я.— Не думав, що так воно вийде.
— А що ви думали? — спитає Гі.
— Пожартувати хотів.
— З ким?
— Ну...
— І чому ви, товаришу Голод, просите пробачення в мене?
— Завинив я...
— Ви завинили не переді мною. Ви зірвали роботу, це вам ясно? Мені плювати на ваші витівки,— збреше він,— але особисто я тут ні до чого. Ви підвели товаришів. А це злочин. І пробачати таке я не маю права.
— Таке більше не повториться.— Ні, не те. І так ясно, що граната щодня не траплятиметься. Треба просто просити: — Вибачте, я вас прошу... благаю...
— Я б вам простив, товаришу Голод, мені, повірте, вас дуже жаль, не так вас, як ваших батьків.— Ні, про батьків він не згадає. Він скаже: — Ви доросла людина і мусите розуміти, що винних треба карати. Бо що ж тоді буде, коли всі почнуть бавитися гранатами. Але навіщо я все це пояснюю, коли ви так блискуче знаєте закони.
— Та нічого я не знаю. То з дуру ляпнув...
— З дуру? — Гю помре від утіхи. А Гі скаже: — Отож воно й видно, що з дуру. А дурним не місце в університеті.
Що більше я думав про перепросини Геннадія Петровича, то менше вірилося у прощення. Краще вже сподіватися на м'яке серце Івана Мокійовича Коротка, який замість того, щоб витурити мене з храму науки, зашле через чотири роки у найглухіше село вчителювати. "Ти віршів не пишеш,— скаже декан,— то поганяй у Глухо-маньки. Вчитимеш там дітей та й сам, може, розуму наберешся".
Якби ж то так! Це ж я тільки думкою багатію.
Юлька, мабуть, уже всі очі видивила — так виглядає, а я, що мався б летіти на крилах до неї, ледь пересуваю ноги; той чортяка у шапці-невидимці таки добряче мене вимотав.
Сонце сіло за обрій, лише краєчком ока ще глипало на цю грішну землю, а потім і зовсім заплющилось — спати пора. Хай би воно взагалі сьогодні не світило, краще б ішов дощ, а я сидів би у хаті баби Секлети і розмовляв би з Юлькою.
— Чого ти пішла на філологічний?
— Щоб знову зустрітись з тобою.
— Не вигадуй. Торік ти ще не знала мене, а теж...
— Через те мені й не пощастило. Якби тебе знала, то написала б твір на п'ятірку.
— Ти любиш слово? — нагадав їй нашу першу розмову.
— Я люблю тебе.
— Чому ж ти мені не писала?
— Ждала зустрічі. Знала, що ми зустрінемося.
— А якби знову...
— Ні. Знову так не могло статися. Бо я люблю тебе. І мені явились усі найкращі слова. Тепер ми разом.
"А тепер через твою дурну голову все шкереберть",— сказала мені біда, і її дітки пискляво підтакнули: все, все, все.
"По-перше, не все,— сказав я, — а по-друге, там ще воно покаже, чия візьме. Ви ж не знаєте нашого декана Івана Мокійовича. А я знаю. Він не розкидається на вітер відмінниками".
"Відмінник? А четвірка із зарубіжної — забув?"
"Одна нещасна четвірка, подумаєш!"
"А Гі деканові скаже: вибирайте — або я, або він. Хто ж тоді цяцькатиметься з тобою, га?"
"Замовкни,— сказав я біді, бо правда була таки на її боці.— Тут і так осоружно, замовкни, шептухо!"
Щось я ніяк не втраплю до того шипшинового провалля. Поле, поле — і ніде ні душі, лиш вечір походжає із чорним квачем та замальовує темним білі пасемця дня. Постривай, чорний маляре, не спіши поперед батька в пекло, до Юльки запізнююся, а мене водить лиха година полем. Десь же тут дорога була, де вона?
Тепер я знаю таємницю нашого больбівського провалля. Часто розповідав дід Темохтей, що ото краще не ходити вночі чи в негоду біля Вовчого провалля, бо там водить. Пішов, каже, колись на різдво в Орли до кума, та засидівся трошки, та й вертаю додому навпрошки через поле. А хурделиця ж зірвалася — світу не видно. Поминув, значшщя, Вовче провалля, додому рукою подати, іду, йду, а села нема. Тут же осьо село має бути — а його нема. Коли глядь — знов чорніє провалля переді мною. Цілу ніч проходив і все на нього натикався. Водило.