— Ну, як вам, діду, не ай-я-яй, що ото вірите в забобони, — повчав я старого. — Блудили ви, хіба ж не ясно?
— Е, блудив, кажеш. А чого ж ніде ніхто не блудить, а коло Вовчого всі. Тільки-но зважиться чоловік попрош-кувати вночі тамечки, дивись, уже водить. І то блукатиме аж до ранку, поки не розвидниться. Спитай, як не віриш, Микиту Проньку, Ганьку Зубату, Пилипа Дубчика... Та кого там тільки не водило! Підожди, колись і тобою воно покрутить.
Оце ж воно і є. Тепер я знаю, що воно. Біда!
Але стій! Ген у присмерку світиться кущ шипшини. А біля нього... порожньо. Немає моєї Юльки. Не діждалася. І я знаю чому. Котресь із діток біди випередило мене й нашептало Юльці на вушко, тикаючись писком у чорну родимку: не буде його, не буде, сьогодпі він не прийде, ступай додому.
І вона пішла.
"Юльцго!" — хочу гукнути у вечір, але голос гіркне у горлі і тихо вмирає.
"Бач, і вона тебе не діждала, — бубонить біда. ~~ Дуже ти їй потрібен такий, аякже".
"Та мені зараз самому і краще. Не люблю, коли співчувають. Блукатиму отак до ранку, може, щось придумаю".
"Нічого ти не придумаєш. Присуд винесено. Поки он видно дорогу, йди до села. Одна голова добре, а дві..."
Я справді побачив дорогу, що лежала між бур'янами,— вкочена, наїжджена грузовиками до блиску, вона аж відсвічувала голубим сяйвом. Чого ж це вона так світиться? А, це місяць зійшов, це ж уже кінець місяця, через те він такий повновидий і ясний, що на його жовтому кружалі чітко видно, як брат наколов на вила брата.
Десь я читав (чи не тоді, як готувався до екзамену з зарубіжної літератури?), що японці бачать на місяці снігові гори, якесь африканське плем'я бачить там непорочну діву і молиться їй, а ще десь... та чого там тільки не бачать, всього й не згадаєш, а в нашому селі, як зійде повен місяць, неодмінно хтось покаже на нього пальцем (пальцем — ніби це яблучко висить на гілці) і скаже: "Ач? Брат брата на вила взяв". Ну, та в нашій Больбівці ще не таке видумають. Цікаво, а звідки Гі? Мовник наш ("Був ваш", — підказує біда), Тимофій Степанович, так той точно знає. Він на діалектології зуби з'їв. Оце почує від тебе слово-друге й відразу вгадає: ти звідти, бо там кажуть "голія" замість "олія". "Голія" — цо що легке, а то, буває, говориш геть правильно, а він: ти звідти, бо там приголосні перед "і" не пом'якшуються. Дивував же він нас! Але звідки Гі, мабуть, і Тимофій Степанович не вгадав би, спробуй вгадати, коли в нього но слова, а крижини хрумтять на зубах. Бр-р-р...
"Слухай, не ухиляйся від теми,— каже мені біда.— Думай про мене, пащо тобі чуже горе, хлопче?"
"Та я б і думав, якби воно помогло. А то з якого боку не крути, не на моє виходить. Хоч бери та вий".
"Ну то й вий".
"Не діждеш!"
Я вийшов на дорогу — навпростець не піду, хай йому грець,— і рушив до села. Он уже й вогники видно, у вікнах блимають,— отам, де їх найбільше, клуб. Чи не витанцьовує зараз моя Юлька з Петею Стоножком польку на два боки? Видно, витанцьовує, якщо не діждалась. Так воно чи не так, але від цієї думки у грудях защеміло, тоненько, аж солодко. Буває інколи: образливо й солодко. Ось піду зараз, викличу Юльку й скажу, що йду в армію. Ти тут танцюй, скажу, а мені служити треба. Не переживай, я писатиму не так, як ти, карточку пришлю. І вже побачив себе на карточці, точнісінько як Санько Щириця (він надіслав нам фото з армії), сиджу на галявині з автоматом, а на лиці така насторога, наче із-за кущів ось-ось вийде шпигун. Майже ілюстрація до моєї першої і останньої поеми. "Андрійку, як же це?.. — Юлька плакатиме широко відкритими очима, як тоді, в університеті.— Як же я буду без тебе?" А я притисну її голівку до грудей, гладитиму гостренькі плечі й заспокоюватиму, як буває в кіно, мужнім голосом: "Ну досить, досить. Не треба. Я ж повернуся".
Усе це добре, та насправді не хотілося йти між люди. Це в школі після такої оказії можна було б і носа задерти, а тут... Тут сміється той, хто сміється останній.
Попереду заторохтіла підвода — хтось їхав назустріч, і коли копі порівнялись зі мною, почувся знайомий голос:
— Чи це ти, чи не ти? — дід Кирило по-ховрашиному витяг уперед голову й притримав віжки. На возі чорніла величезна залізна бочка — видно, пальне віз до сортувальні, бо на мене війнуло теплим бензиновим духом.
— Я.
— Го! А чого ж ти оце й досі тут, як ваші давно повечеряли?
— Гуляю.
— Гуляють у клубі, а тут які гульки.
— Такі.
— Го, такі. Це він насварився на тебе, а ти вже й скис. То ж, мабуть, чоловік шуткуе?
— Хто його зна.
— Я теж не доберу цього товариша. Але моя думка така, що тіки лякає. Бо хто б це через якусь їрунду людині життя портив,— сказав дід геть наче дядько Яків.
— Так то ж ви так думаєте.
— А хіба не так? Я б на його місці взяв лозину та дав би тобі так, щоб сісти не міг, ото наука була б. А вигнать — діло нехитре.
— У нас із ним давня війна,— сказав я.
— Знайшов перед ким геройство показувать. Він же таки начальник ваш. Ну, та ти не журись, вигнать-таки, брехня, не вижене.
— Я й не журюся.
— Го, не журишся. Не вечеряв навіть. Тпр-р-р,— дід Кирило притримав коней, бо тим не стоялося на місці.— Кажу ж тобі, що брехня, не вижене, чуєш. Слухай, а сі-дай-но зі мною та повечеряємо разом, га?
— Та не хо...
— Хо, хо! — сказав дід.— Я ж бачу, що хо. Сідай, кажу тобі, а то ще й передумаю.
Мені справді було не до вечері, однак біля діда горнувся затишок, біля нього наче й біда трохи притихла, то я скочив на воза й хазяйновито запитав:
— Бензинчик везете?
— Атож. Тіки ж дивись мені, не черкни сірником, бо я знаю, ти хлопець такий, що й бочку можеш зірвати. Го!
— Не бійтесь, я не курю.
— Не куриш, а сірнички носиш. Знаємо. Но-о-о! — тріпнув віжками.— Но-о-о, їдять його мухи. Мені теж нагнав сьодня холоду. Дивлюсь — залягли всі, а гранати ж немає, і димок курить. Залягли всі, а цей... хи-ікхи-кхи... цей... их-кхи-хи... начальник ваш — найперший.
— Ото хай знає.
— Дивлюсь — гребе... их-кхи-хи... гребе на себе землю, ну, думаю, зараз як гахне, то халабуду мою знесе разом з мухами.
— І ви ото теяс повірили?
— Та не-е-е! Чого ж би я вірив, хіба тобі жить надоїло? А тоді бачу, що попадали всі, то й собі приліг потихеньку. Халєра його зна, хто там надумав бабахнути.