— Ви вже вибачте... я ж не хотів...
— Та певно, що не хотів,— посміхнувся дід нищечком собі під ніс— То воно само. Вік у вас тепер такий, що тіки дай. Хіба я не знаю? Сам таким був.
— А що ви зробите з гранатою?
— Го! В сільраду заявив, що ж. Думав, нехай полежить, але як таке діло, то лучче хай заберуть. Ну її!
— І то правда.
— А правда. Ружжо — й те раз у рік само стріляв.
Я заплющив очі й прислухався, як їде підвода. Змалечку отак було, як заплющишся на возі, завжди ввижалося, що їдеш не вперед, а назад. Чого воно так? Тепер не ввижалося, тепер підвода котила вперед, і коли ми під'їхали до кагатів, я подумав, що воно водило, водило і привело мене... на місце злочину. Наче все ще можна було поправити, замести сліди, чи що...
Дід Кирило випріг коней і пустив їх пастися, потім запросив мене до хати — дивно, двері були не замкнуті.
-— І ви оце не боїтеся, що хтось зайде?
— Замок у мене один, то я його на шопу перевісив.
— Навіщо? — спитав я і враз примовк, червоніючи. У хаті стояв дух, яким пахнуть сільські оселі,— дух
дерева, землі, трави, хліба, яблук й отого невловимого, що лише ним кожна сільська хата пахне по-своєму — скільки хат, стільки й запахів, їх нічим не вивітриш, не приглушиш, і навіть дкби вибухом знесло цю хату, то отут, над вирвою, ще довго стояв би дух, яким вона пахла.
-— Зараз розпалимо примуса, та наваримо картоплі, та накришимо помідорів, та якось воно і буде,— думав уголос дід Кирило.— Чим багаті, тим і раді, то.
— Ви не дуже розганяйтеся, я не голодний.
— Хіба мені жалько картоплі? Он її скільки в кагатах. А в мене ще й до апетиту щось є. Ні, ти не думай, що самогон, не-е-е. Казьонка! Я з пенції взяв, го.
— Та я ж не п'ю, діду.
— Я її теж і не нюхаю. Ото сто та там двісті грам до апетиту вип'ю, а так і в рот не беру. То дурне діло.
Дід вийшов у сіни, звідти чулося, як він накачує примуса, а я присів на вузьке дерев'яне ліжко і відчув, що в мені ниє кожна жилочка. Не знаю, скільки отак просидів, здавалось, я спав, сидячи з відкритими очима, але нічого не бачив, бо зір мій знову заслала жовтогаряча каламуть...
Десь у далекім тумані летіла бричка, дядько Яків цупко тримав віжки, і мені була рідна кожна цяточка на його лиці, ми летіли у хмарах, а там, внизу, нескінченною дорогою йшла жінка з хлопчиком на руках — дванадцять років йому було! — несла його з останніх сил і шепотіла: Зараз, синку, вже близько... он же він, той стовпчик... зараз, пожди..."
VII
До бабиної Секлетиної хати я прибився пізно вночі, пригадую ще, як дід Кирило просив заночувати у нього, обережно торкався теплими пучками моєї руки і говорив щось лагідне, втішне ("До ранку все перемелеться, синашу, все 'дно ж тобі завтра сюди, на кагати, зоставайся. Перемелеться, го'), але я таки рушив "додому": ще чого доброго хлопці кинуться шукати.
Село спочивало під сопним осіннім пебом, ніде ні вогника, навіть у хаті баби Секлети, де вкладалися спати, либонь, найпізніше, занишкла ніч — це добре, зайду собі тихенько, без балачок і зітхань, вкриюся з головою і спатиму, спатиму, спатиму... Досить із мене, втомився.
5 юзз 129
Зіщуливши плечі (ночі вже холодні), я підходив до нашого двору і раптом відчув — ще не побачив, — що тут хтось мене дожидає. Біля хвіртки блимнула сигарета і свічечкою освітила худеньке обличчя Петі Стоножка, щось гостро черкнуло мене по серцю,— товариш, товариш! — а Петя уже дріботів назустріч, розганяючи ніч розтривожено-радісним голосом:
— Де тебе носить, старий! Юлька тут місця собі не знаходила, оце лиш провів її...
Він щебетав, щебетав щось про Юльку, про те, як вона мене любить, а я не розумів, навіщо тут стільки радощів, коли он біда стоїть за плечима, і тоді Петя перейшов на шепіт (лиш радість так і кричала у тому шепоті), прихилився до мене й забубонів у самісіньке вухо:
— Приходив Кудрицький... Чуєш, прийшов до нас та каже, щоб ми нікому нічичирк про гранату. Це, каже, пляма впаде на весь факультет, розмов не обберешся; мовляв, ми тут не працювали, а в піжмурки гралися. Чого, каже, через одного ледаря всі мусять кліпати. Так що, каже, давайте замнемо це діло,— випалив Петя одним духом й, сапнувши повітря, зазирнув мені в очі.
І ось тут я боюся збрехати. Сказати, що тієї хвилини я не зрадів, мабуть, ніхто не повірить, бо як же тут не радіти, коли всеньке лихо пішло стороною, але, слово честі, я нічого не відчув такого, щоб хотілося заплескати у долоні або підстрибнути на одній нозі. Ні, спершу у грудях справді ворухнулося щось лоскітне і солодке, однак воно було не моє, те почуття належало іншому Андрію — Андрію Ситому, якого я завжди в собі ненавидів, а справжній Андрій — Андрій Голод — тоді не зрадів ні на мить, бо за болем, і гнівом, й образою уже не лишалося місця для втіхи. Я знав, що Гі щонайменше думав про нас усіх і якщо й вирішив уникнути розголосу, то лише тому, що потерпав за себе, боявся, а раптом візьмуть та й спитають, куди ж він дивився.
Петя говорив, говорив щодалі голосніше, йому здавалося, що я не можу втямити, як щасливо усе обернулося, він не розумів, чому я ховаю обличчя, не знав, що тієї миті у його товариша не лишилось ні крапельки сили на радість...
Я відчував, як ниє моя душа, як на очі набігають сльози, а там, за сльозами, у рідній далині
НЕСКІНЧЕННОЮ ДОРОГОЮ ЙШЛА ЖІНКА З ХЛОПЧИКОМ НА РУКАХ — ДВАНАДЦЯТЬ РОКІВ ЙОМУ БУЛО! — НЕСЛА ЙОГО З ОСТАННІХ СИЛ Й ШЕПОТІЛА: "ЗАРАЗ, СИНКУ, ВЖЕ БЛИЗЬКО... ОН ЖЕ ВІН, ТОЙ СТОВПЧИК... ЗАРАЗ... ПОЖДИ..."