Усе те сталося неждано-негадано й швидко так, що Петрик не встиг і кліпнути, як воно вже зробилося. Само зробилося. Бо Петрик, якщо поміркувати чесно, не хотів цього. Не хотів, але ж, коли по правді, то сам таки й винен. Треба зразу було спитати у діда: "Чи це не ви посіяли три карбованці?" — або: "Чого це ви, діду, грошиками смітите, хіба вже так запаніли?" Так ні ж, не спитав, а тепер суши собі голову, як його далі бути. Така, значить, морока.
А морока ось яка. Мати послала Петрика в магазин по олію (батько зловив карасиків), а грошей на новий м'яч не дала. "Не дам,— каже,— поки не виправиш двійку з арифметики. Тобі за тим м'ячем,— каже,— ніколи в книжку заглянути". А до чого тут м'яч, питається, якщо вона, та арифметика, Петрикові у голову не лізе. "Скільки буде, коли сім помножити на дев'ять?" — викликала його вчора Ганна Сергіївна. Петрик подумав, поворушив бровами (то тільки кажуть: мізками ворушити; а насправді у Петрика брови ворушаться, коли він думає), отож прикинув собі в голові та й каже: "Шістдесят три". — "А дев'ять на сім?" — питає Ганна Сергіївна. Петрик скільки не сіпав бровами, так і ні пари з вуст. "Забув",— каже. Усі сміються. "Так само буде",— підказують, а де ж воно так і буде, як то сім на дев'ять, а то дев'ять на сім. Ну, вони собі посміялися, та й годі, а Петрик одхопив п'ятірку догори ногами й дістав од матері оце таку відповідь.
А може, він не хоче мати діло з цифрами, може, він футболістом хоче бути. Чим погано? Їздиш по всьому світу, по телевізору показують, всяк тебе впізнає на вулиці, диви, диви, каже, он Петро Одудько пішов. Хе-хе...
І то вже як зайде Петрик у магазин, як гляне на того коричневого м'яча із шнурівкою, то вже йому ні халва не пахне, ні повидло, ніякі тобі інші витребеньки, лиш м'ячик і пахне. Новенькою шкірою пахне, приємно так, аж у носі лоскоче. Петрик відкриває щербатого рота — зуба недавно викинув на горище мишці — і дивиться не надивиться на того м'яча.
Так і цього разу. Зайшов у магазин, поставив на прилавок порожню зелену пляшку і поки продавщиця відпускала діда Микитенка — то сірників йому, то солі, то ще чогось, Петрик гладив очима м'яча і думав, що таки доведеться засісти за табличку множення. Тепер, кажуть, і футболісти інститути кінчають, так що крути не верти, а від арифметики нікуди не втечеш.
— От дай тобі, боже, здоров'ячка, Пилипівно,— дякував продавщиці дід Микитенко.— Накупився, вважай, на всю пенсію, тепер прийду через місяць.— Дід зважував у руці величезну сітку з усякою всячиною і ще трохи пристоював, міркував, чи, бува, чого не забув.
— Приходьте, приходьте,— раденько припрошувала Пилипівна, видно, любила, коли багато всього купують.— А тобі, мабуть, олії? — спитала Петрика, глянувши на пляшку.
— На всі,— сказав він і висипав на прилавок жменю копійок. Петрик провів очима діда Микитенка до дверей, потім ковзнув поглядом по підлозі і враз угледів зелений папірець. Спершу наче й не здогадався, що то гроші, але у грудях щось йому тенькнуло, так ніби рибинка черкнула хвостиком по серцю. Петрик зиркнув на продавщицю. Та відійшла у куток і наливала олію черпаком у лійку. Олія була в'язка, довго лилася...
Він підступився до папірця, тихенько нахилився, взяв його і поклав у кишеню. Коли розгинався, в коліні хруснуло, й Петрикові аж у п'ятах похололо. Він висмикнув руку з кишені й навіщось став пригладжувати вихрика на голові. Пальці злегенька тремтіли.
Пилипівна подала йому пляшку з олією, ще й усміхнулася, а Петрикові здалося, що то вона усе бачила і через те посміхається.
Він швиденько вискочив з магазину, не попрощався, навіть не глянув на м'яча, і лиш тоді подумав, що це ж, певно, дід Микитенко загубив ті гроші. Як одійшов уже далеченько від магазину, дістав з кишені папірець і побачив, що то таки три карбованці. Та він і раніше це бачив, але снував собі думочку, що, може, то й не гроші, а так — хтозна й що.
Небо бубнявіло мокрими хмарами, таке, як на дощ збиралося. Це скоро як замигичить, то й не до футболу буде, міркував Петрик. Він не любив осінньої мжички і через те сердився. Чи на осінь сердився, чи мо', й на себе — не розбереш.
І тут Петрик знову згадав, як дід Микитенко тримав у одній руці сітку, а другою совав у кишеню гроші. Здається, щось тоді випало в нього, авжеж, так наче якась тінь майнула додолу. А Петрик одвів погляд на м'яча і більше нічого не хотів помічати, бо мав двійку з арифметики і мати сказала, що грошей не дасть. А потім він і справді побачив на підлозі три карбованці, і ще можна було гукнути діда й сказати йому про це, але щось притримало Петрика за язик. Він не встиг ще й подумати ні про що, а дід тим часом вийшов на вулицю, і його вже не було близько.
Що більше Петрик згадував, як воно було в магазині, то все ясніше бачив, як троячка вислизнула з дідової руки і, крутнувшись літачком у повітрі, впала додолу. Якби ж дід постояв був ще хвилину-другу, то Петрик неодмінно сказав би щось таке дотепне; "Чого це ви, діду, грошиками розкидаєтеся?" абощо, але він дуже швидко вийшов надвір, так швидко, що Петрик не встиг і рота відкрити.
А тепер хіба догнати його, сказати, що ось, мовляв, нате та не губіть, але ж дід Микитенко прикине що й до чого та скаже: "Е, тут щось не те, чого ж він зразу промовчав?"
Петрик плентався шляхом додому, пляшка пітніла йому в руці, і кого не стріне, то все у землю дивиться, наче той щось знає. У горлі якось погіркло, мовби оце полину вхопив, і Петрик подумав, що хай би уже й дощик припустив, цього року одганяв футбола он скільки, хай уже навесні...
Сусіда дядько Смалій наздогнав його коло клубу "газоном", затутукав і відчинив дверцята; — "Сідай, підкину додому!" Але Петрик похитав головою, бо йому тре' було все добренько обмізкувати, а в машині не встигне. Як же це віддати дідові гроші, щоб і не балакати багато, не пояснювати, і щоб усе було як годиться. Отак же просто не підійдеш й не тикнеш три карбованці, тут і дурний зрозуміє...
Нічого путнього не спадало на думку, Петрикові лиш привиджувалося, як дід прийшов додому й порпається по кишенях, ніяк не дорахується грошей. І в мисник заглянув, і в шухляду... А може, ці три карбованці лишилися в нього останні з пенсії, то дід пошукає, понишпорить, а тоді піде шляхом аж до крамниці, сліпаючи під ноги, чи ніде не лежить троячка. Та де ж вона лежатиме, як її немає там, ось же вона у Петриковій кишені похрускує... А дід зайде в магазин і спитає: "Чи я тобі, Пилипівно, часом не передав зайвих грошей?" — "Ні",— продавщиця на те. І дід Микитенко ще чого доброго щось про неї подумає й похнюпившись піде ні з чим.