Що ж робити? Ось уже й хата Петрикова, а він так нічого й не вигадав. У голові порожньо, просто якийсь гарбуз, а не голова. І так йому прикро, ну, як сам не свій.
Зайшов до хати, віддав матері олію і не знає до чого руки прикласти. Хіба ж полізе у голову табличка множення, як воно не голова, а гарбуз. Сів до столу, на цифри дивиться, а перед очима дідова спина, ось вона вже у дверях, ще не пізно гукнути: "Чи це не ви посіяли три карбованці",— але язик задерев'янів і не поворухнувся.
Петрик виловлював очима цифри з таблички, та вони павучками стрибали врізнобіч і ніяк не клалися до голови. На кухні шкварчала сковорідка, то мати смажила на олії карасиків, однак вони зовсім не вабили Петрика, як ото бувало раніше. Не хотілося ні їсти, ні пити, нічого не хотілося, а тим більше зубрити оцю табличку.
Він тихенько вислизнув надвір і зупинився на порозі, міркуючи, чи таки ж піде дощ, чи ні. Наче ж і кури не кубляться, он півень гордо походжає по дворі, "ко-коко",— бубонить сам до себе, а тоді став і, схиливши набік голову, глянув на Петрика оком-ґудзичком. "Киш! — крикнув на нього Петрик.— Тут ще тебе не хватало!"
— Чого це ти там курей колошкаєш? — обізвалося щось від шляху, і Петрик побачив свого однокласника Мишка Юрця. Той стояв коло хвіртки і сяяв, як новенький п'ятачок.
Ага, он чого він так джинджуриться, вирядився в нові кеди, то це вже не втерпів, прибіг показатися. І хоче ж приховати, що задається, але Петрик добре бачить, чого він прибіг.
— Слухай, Петь, то що мати каже? — питає Мишко, а сам глип-глип на кеди, наче й Петрика припрошує туди глянути. Але Петрик нарошне дивиться десь угору, щоб подратувати Мишка.
— За що?
— Та за гроші ж на м'яч.
— А я ще й не питався,— каже Петрик.
— Чого? Може б, у складчину взяли.
— А навіщо він мені здався, той м'яч? — раптом заявляє Петрик.
— Як навіщо? Ти ж сам казав...
— Он дощі почнуться, то де ти будеш гулять?
— Ти що, Петь?
— Кажу ж тобі, що не треба він мені.
— Дивись.— Мишко знизує плечима й ображено йде додому, блискаючи білими, ще не заходженими підошвами.
Петрик уже пошкодував, що отак накричав на нього, Мишко славний хлопець, це підвернувся під гарячу руку, то так воно вийшло, а то б... Якось торік бабі Федорці привезли брикет на зиму, то Петрик з Мишком самі напросилися, щоб переносити його у хлівчик. "Давайте, бабуню,— каже Мишко,— ми вам його завиграшки переносимо". І переносили, й нічого такого на мислі не мали, а баба Федорка: "Спасибі ж вам, дітки, нате осьо три рублі та хоч остинчиків собі купите".
От якби це дідові Микитенку брикет привезли. Петрик першим побіг би на поміч, а потім дід давав би йому три карбованці, а Петрик: "Що ви, діду, я не візьму ніяких грошей". Аби ж він хоч корову тримав, то Петрик попас би йому місяць задурно і відробив, а так...
Може, покласти гроші дідові перед порогом? Камінчиком придавити, щоб не завіяло. А як хтось чужий заходитиме в хату й побачить? А може, в конверті послати? Так адресу ж треба писати, з почерку видно, чия рука. Не те, не те.
А хрусткий папірець тим часом лежав у Петриковій кишені, і йому було б легше, аби там лежала каменюка, еге ж, у сто разів було б легше.
Він вийшов за ворота, глянув уздовж шляху: чи нікого більше не видно там? Ні, діда Микитенка не було, може, він ще й не кинувся, що грошей немає, усього ж накупив, то помітить пізніше. Це ж якби якось підкинути їх скоренько, то дід ні про що й не здогадався б, диви, подумав би, випали й ось лежать. Але ж як ти їх підкинеш, куди? Оце тобі й задачка, оце тобі й арифметика. Не те, що табличка множення. Табличку Петрик вивчить, там і робити нічого — посидить вечір, почитає уголос, а вранці повторить, та й усе. А ось тут як бути?..
Та як же... Дід же не знає, коли Петрик помітив ті гроші... А й справді, звідки ж йому знати, як він не бачив, коли вони випали. Може, Петрик, ще довгенько крутився у магазині, а тоді глядь — вони лежать на підлозі. Авжеж, так воно й було, аякже. Саме так воно й було, оце щойно Петрик помітив гроші, вхопив їх і біжить до діда Микитенка.
Дід жив недалечко, хата його стояла майже над ставком, п'ять хвилин — і там. Петрик дійшов до дідового двору, ще, правда, постояв трохи біля хвіртки, постояв, наче прислухався до кумкання жаб, але ті не обзивалися. То вони влітку кумкали під вечір на всеньке село, а тепер ні, тепер їх угомонила осінь. І ставок притих, гладенький, лиш де-не-де жовтіє на ньому вербовий листочок. Скоро вода замерзне і листочки вмерзнуть в льодок — отоді радість буде! Висиплять хлопці гуртом на ставок, тьох-пінь — лід під ногами, а вони — в хокей. Отаке, це ж і м'яча аж до весни не треба, хокей почнеться. Воно в хокей грати якось і веселіше, ясинець під ногами співає, трісь-трісь, а ти вже далі біжиш.
Це як Петрик малим ще був, то раз провалився, і його старші хлопці вихопили з крижаної води та мерщій у хату до діда Микитенка. Петрик не встиг і злякатися, навіть змерзнути не встиг, бо дід хутенько познімав з нього мокре та — у свій кожух, та на лежанку гарячу. "Діду,— просився Петрик,— мамі не кажіть, бо не пустить більше на ставок, добре?" — "Та не скажу, не бійся, тіки ти ж кріпися, щоб не кашляв мені".
Петрик згадав те і аж засміявся, веселіше йому зробилося. Добре, що це він угледів ті три карбованці, то ось віддасть зараз дідові. А якби хтось інший знайшов, то ще не вгадано — віддав би чи ні. Люди всякі бувають.
Він підійшов до дідової хати, навмисне поторгикав трохи дверима, притупнув у сінях ногами, мовляв, а чуйте, діду, що гості до вас ідуть. Не ждали? Хе-хе. Ну, як собі хочте, а стрічайте, коли вже йдуть, це ж таке діло.
— Драстуйте вам у хаті,— сказав Петрик з порога. То ж він з дідом у магазині вітався, а тепер ще й у хаті.
Дід Микитенко сидів за столом, тримаючи в руках газету,— у спині випростаний, геть і трошки не горбився, бо, видно, був далекозорий, звіддалік бачив дрібнюсінькі літери. А як обернувся до Петрика, то високо так звів брови — здивувався.
— Здоровий був, козаче, якщо не брешеш,— пожартував дід.
— Що там вичитали новенького? — спитав Петрик, не поспішаючи казати, з чим прийшов. Він же й не гнався дуже, спершу олію відніс додому — чого ж його поспішати, як гроші в кишені, ніде не дінуться.