— Та от знов наші в космос полетіли,— сказав дід.— Ти ба!
— Та я ще вчора по радіо чув,— Петрик одним оком придивлявся до діда: чи він уже спохопився? — Тепер таке. Скоро тих ракет як літаків буде. Усі літатимуть.
— Скоро не скоро, а ти, може, й полетиш. А ким хочеш бути?
— Ще не знаю,— сказав Петрик.
— А вчишся добре?
— Всяко буває.
— Гм... всяко. Тре' вчитися, бо хто ж тебе куди прийме невченого.
— І ви ото, діду, ще й читаєте без окулярів? — спитав Петрик, щоб трохи піддобритися до діда.
— А чого ж. Бачу ще ого-го як.
— Хе, бачте... А грошиками смітите, то й не бачте, ге?
— Якими грошиками?
— А в лавці загубили. Три рублі! — раденько сказав Петрик.— Дивлюсь, а вони причаїлися під прилавком.
— Та не! — хитнув дід головою.— Зі мною такого ще не було.
— А ви подивіться, подивіться.
Дід підвівся з-за столу, підійшов до вішалки і став заглядати по кишенях піджака. Діставав якісь папірці, гроші, плямкав губами і, як Петрик, ворушив бровами. Тільки у Петрика брови тоненькі, наче у дівчини, а в діда кущуваті й колючі, як будячки. Дід щось підраховував у голові, і Петрик аж рота відкрив,— між зубами темніла дірочка, випав же один,— щоб, коли дід скаже "нема", вигукнути: "Та ось же вони!" Але дід поплямкав губами, поплямкав і раптом сказав:
— Ні, мої всі є.
— Як це?.. — не зрозумів Петрик.
— А так! — засміявся дід, закинувши назад голову.
— Хіба ж то не ви загубили?
— Виходить, не я.
— Там же й не було більш нікого.
— Видно, раніше хтось посіяв. І як це я не побачив?
— То що ж тепер робити? — розгубився Петрик.
— Собі візьми, як такий молодець. Ти ж знайшов, то й бери, ая'.
Дід якось хитренько посміхався, і Петрикові здавалося, що він глузує над ним. Хоче підкусить Петрика за те, що відразу не сказав.
— Може, ви забули, скіки у вас було?
— Чого ж би я забув? У мене і пам'ять ще слава богу, і очі, й зуби цілі. А тобі, бачу, одненького зубчика кобила той... — реготнув дід.
Петрик стояв ні в сих ні в тих.
— А ви не бачили, хто перед вами до магазину заходив?
— Наче нікого не було... Хоча... пожди. Заходили якісь люди чужі. Проїжджали машиною через наше село та й забігли купити щось. Я ще глянув на машину, еге ж, льогковка така, то по номерах побачив, що здалеку.— Дідові очі гостренько поблимували, та якось втішно йому було, що згадав про машину.
— То це вони загубили?
— Еге ж, кажу тобі, що вони. А хто ж іще! Знайшов, то й маєш на остинці. Заробив, значить. Бо де ж ти людей тих знайдеш, як вони уже хтозна й де.
— Та таке ж.— Петрикові не дуже подобалися бісики в дідових очах, то знов намагався усе чисто пригадати, як воно було в магазині. Дід тримав однією рукою сітку, а другою совав гроші в кишеню і тоді... Ні, Петрик тоді нічого точно не бачив. То вже пізніше привиділося, начебто помітив, як щось майнуло додолу. Він, мабуть, вигадав собі таке, бо ж нікого, крім діда, в магазині не було більше, і виходило так, ніби Петрик сам присвоїв гроші. А насправді ж він нічого до пуття й не бачив.
Петрик стояв коло порога, уже й за ручку дверей узявся, але не міг отак зразу піти, наче ждав, що дід ще не все сказав. Може, він зараз скаже, що пошуткував, чи, дивись, ще й нагрима на Петрика, хто його зна. Та дід і не думав гримати, він так само веселенько дивився далекозорими очима й правив своєї:
— І як це я не помітив тієї троячки, ще ж і зір маю дуженький, а бач — проморгав, роззява. Гм...
— Ну, то я пішов,— сказав Петрик і насторожено глянув на діда.
— А йди вже, йди,— кивав дід головою.— Йди та сідай за уроки, бо тепер без грамоти ніде не приймають. Тут проста арифметика: якщо неграмотний, то й до ракет не годишся, й до коней — ніде. А то ж як ти думав.
Петрик вийшов надвір і чув ще, як дід у сінях щільненько причиняв за ним двері та все доказував уже сам собі щось про грамоту та хтозна й про що. Чудний він, цей дід Микитенко, чи не вигадав отієї машини з чужими людьми?
Петрик намацав у кишені хрустку троячку, поворушив її пальцями і не знав, радіти, чи що. Так наче і його тепер ці грошики, і не його.
Уже як проходив греблею і знов задивився на тиху воду з вербовими листочками, що жовтіли малесенькими корабликами, то ще раз пригадав, як йому тепло було у дідовому кожусі. Добрий він, дід Микитенко: бач, сказав, що то не його гроші. Не всякий і признався б...
Петрик нищечком усміхнувся сам до себе й подумав, що коли дідові привезуть брикет, чи дрова, чи ще там щось, то він першим прибіжить і поможе дідові занести усе те в повітку чи куди там сказано буде.
І від цієї думки йому так легко стало, хоч бери та й лети, і Петрик гребнув ногою землю, наче лошачок копитом, задиркотів ротом, як мотоцикл, і мерщій помчав додому. Ще ж мав сідати за уроки.