Карпенко зійшов з автобуса коло лісу, кілометрів за п'ять од Мурзинець, хоча міг би доїхати цією дорогою аж до села. Хотілося швидше пірнути в прохолоду дерев і, дихнувши на повні груди, забути про все на світі. Сюди він і їхав заради цього.
В селі вже нікого не лишилося з рідних, ніхто його тут не ждав, і навряд чи хто й упізнав би в Карпенкові того опецькуватого хлопчака, що грався колись у мурзинському поросі і якого за невдалий зріст прозивали Кавунчиком. Правда, після того як переїхав з батьками до міста, він коли-не-коли навідувався у село до бабусі, але ж тоді Карпенко не був отаким-от огрядним дядечком із чирвою залисин у полинялому чубові, з кругленьким черевцем, через яке він і тепер скидався на кавунчика. Ось уже двадцять років немає баби Тодоськи — виходить, і він не з'являвся тут двадцять літ.
Думка була раніше наглянути в ці краї, та хіба ж виберешся за щоденною суєтою — робота, сім'я, дисертація, відрядження і купа всілякої марноти, за якою ніколи глянути вгору. Мабуть, і сьогодні він би не відважився зірватися з місця, аби не біда. Як скривджена дитина відразу біжить до матері, так і Карпенко зненацька вирішив плюнути на все й поїхати в рідне село.
Ця ідея війнула на нього студеним вітром, коли вийшов з інституту, мокрий від втоми й досади,— вчена рада зарубала тему докторської,— і на очі ледь не набігли сльози: їхати! Негайно. Це ж безголов'я, що об'їздив півсвіту, а навідатись у Мурзинці за двадцять років так і не зміг. Не викроїв дня, щоб проскочити якихось нещасних півтори сотні кілометрів.
"Поїду зараз же! — сказав собі з упертою злістю, немовби цими словами кидав виклик тим, хто не вірив у нього.— Гори воно все вогнем!"
* * *
Ліс приховав його від палючого сонця, але втома в'ялила тіло — тригодинна дорога таки зморила Карпенка вкрай. Жовтий портфель з крокодилячої шкіри відтягував руку, в грудях поколювало.
Карпенко йшов поволі, роззирався навкруги — він упізнавав цей ліс,— прислухався до шуму вітерцю у верховітті, до пташиного співу, вдихав густі трав'яні пахощі і намагався вловити в собі якусь переміну, відчуття блаженства чи бодай маленької радості від зустрічі з лісом, проте в душі ятрилася гіркота, перед очима знову й знов являлося те, що відбулося на вченій раді.
Серце, мов старий двигун, почало давати перебої, і він уже пошкодував, що не доїхав до села автобусом — ніби ж по хлопчик, щоб дозволяти собі отаку прогулянку. Гай-гай, коли він був хлопчиком, то залюбки сходжував цей ліс уздовж і впоперек, не знаючи втоми, хоча тоді і дерева, і відстані здавалися більшими.
Навесні вони з братиком Петьком бігали сюди по ряст, стріляли ним об лоби, влітку збирали суниці. Найсолодші суниці спіли он там, у вирубі, де завжди було багато сонця, і він боявся туди заходити, щоб не наступити на гадюку — вони теж люблять суниці,— а Петько був на три роки старший і не лякався нічого. Набирав у пляшку ягід і ніс йому, меншому братові. Петько вдався кмітливішим. Було, як підуть восени по опеньки, то брат назбирає повний мішок, а він нічого не бачить, крім рудого листя. Тільки, пригадує, все йому дуже пахло тоді: і ряст, і суниці, й опеньки, навіть оте руде листя. Тепер так не пахне. Роки беруть своє.
А ось і озерце. Дивно: крихітне — перескочити можна, а не пересихає. Колись вони пили з нього воду, таку солодку — Петько казав, що сюди збігає березовий сік. Але тоді, як були пастушками, вони пили воду навіть з калюж, і животи не боліли.
Ліс рідшав. За ним лежав Момотовий берег, а там уже до Мурзинець рукою подати.
Все-таки тут рай, подумав Карпенко. Треба у відпустку приїхати сюди з дружиною й дітьми. Як маюся вештатись по курортах, то краще вже відпочити хоч раз у Мурзинцях, пожити в якоїсь бабусі — ліс і річка під боком, свіженьке молоко, фрукти...
Він вийшов на Момотовий берег, за яким починались Орлянські горби, порослі кущами терну й ліщини. По березі розбрівся табун рябеньких телят, вони ліниво скубли траву — видно, були не голодні, бо паша тут завжди росла соковита. Щороку від весни й до пізньої осені на Момотовому березі випасали колгоспних телят, і загорода була поруч, під узгірком, щоб не заливало у дощ водою,— ген вона й тепер там. А біля неї солом'яний пастухів курінь.
Карпенко всміхнувся. Колись у тому курені ціле літо жив Пахом. Дивакуватий чоловік був. Прибився до села десь одразу після війни, оселився в порожній хаті (у ній звікувала свій вік баба Пачолчиха) і напросився в колгоспі пасти телят. Відтоді більш ні за що й не брався. Жив самотиною, ніхто навіть не знав його справжнього імені, і старе й мале прозивало Пахомом. То, було, жене він табун через усе село, аж курява встає, вихльостує замашним батогом і: "Пахо-о-ом!" — кричить. Сухорлявий, гачкуватий, чимось схожий на горобця, він при цьому метушився, вимахував ліктями, мой той горобець крильцями. От тільки висвистував — точнісінько соловейко. Зморщить своє дрібненьке, трикутне личко — чорнюще, як у сажотруса,— напне нижню губу і витьохкує! А дітвора біжить позаду: "Пахом! Пахом!" — дражниться, потім — навтікача. Бо страшнувато, хто його знає, що в того Пахома в голові. Дорослі і ті не знають. Мовчакуватий він.
Карпенко пригадує, лякав його батько: "Як ти, ледащо, будеш погано вчитися, то нічого з тебе не вийде. Підеш до Пахома. Ото твій інститут. Будеш із ним бичкам хвости крутити".
Він часто нагадував батькові ті слова. Навіть уже захистивши кандидатську, сміявся: "А пам'ятаєш, та як ти мені казав: підеш до Пахома бичкам хвости крутити? Не вийшло по-твоєму".
Та він і тоді, малим ще, знав: такого не буде, то батько тільки лякає. Бо й інші люди, якщо хотіли когось підкусити, казали: "Твоє місце коло Пахома, більше ти ні на що не здатний". І ця зла приказка, мабуть, докотилася і до самого Пахома. Бо прорізався у нього один, як тоді називали, заскок.
Це, було, прийде Пахом до лавки під мухою (правда, траплялося таке лише на великі свята), перехилить ще скляночку червоного бочкового вина і дивиться, дивиться вузенькими очками на людей, ніби хоче вгадати, що хто про нього думає. Отак мружиться, поки котресь візьме та й спитає: "Чого ти, Пахоме, витріщився на мене, наче я теля в тебе вкрав?" А Пахомові тільки цього й треба. Підбіжить до того, підстрибне, як горобець, ухопить за барки й спитає: "А ти знаєш, хто я?" — "Знаю: Пахом".— "Ні, ні чорта ти не знаєш",— сумно скаже Пахом і вийде з лавки.