І ще був один випадок, що й досі стоїть перед очима. Привіз якось кіньми Пахом кізяк на паливо. Скидав у дворі, і баба Тодоська запросила його до хати, налила, як годиться, чарку, поклала на столі кусень сала. Пахом випив, занюхав хлібом, узяв те сало й порізує на маленькі шматочки. А руки ж чорнющі, аж сиплеться з них. Малий Карпенко тоді до баби: "Щоб ви мені більше не різали тим ножем хліб, я його викину! Ви бачили, які в нього руки?!" А баба: "Чого ти, чого? Хіба хліб не з чорної землі росте?" Розмова була у сінях, і раптом відчинилися хатні двері, і вийшов Пахом. Не сказав нікому й слова, сів на підводу й поїхав. На столі лишилося недоїдене сало.
...Карпенко переходив Мамотів берег, телята задирали голови й дивилися на нього великими цікавими очима, наче хотіли спитати: "А це що за птиця?" Хто їх тепер пасе? Він вирішив заглянути в курінь — може, котрийсь із його колишніх товаришів пішов "бичкам хвости крутити", то чому б не поговорити з ним, не розпитати, куди позакидала доля отих хлопчаків, що виросли у мурзинському поросі. Тоді вони мріяли стати льотчиками, чомусь усім кортіло літати, але ж не всім дано крила... Не всім. Це йому, Карпенкові, пощастило в житті, а комусь, може, довелося замінити Пахома. От і став його аеродромом ось цей курінь. Правда, й Карпенко зараз не проти посидіти в ньому, відпочити в холодочку. Як-не-як, а натрудив ноги.
— Є хтось у цій хаті? — гукнув, підходячи до куреня.
Всередині щось заворушилося, закректало, потім звідти нагинці виглянув чоловік. Карпенко аж заточився. Перед ним був Пахом. Те ж чорнюще трикутне личко, здається, нітрохи не змінилося, такий же сухорлявий, схожий на горобця. Чудасія! Він, Карпенко, за ці роки уже встиг полисіти, нажити виразку шлунка й тахікардію, а Пахом яким був, таким і лишився.
— Заходьте,— сказав пастух, і Карпенко впізнав його голос. Пахом вийшов із куреня, глянув на телят і ще й затьохкав до них по-солов'їному, паче хотів розвіяти Карпенкові сумніви. Потім повернувся до гостя.
— Здалеку? — спитав тихо.
— Та не так, щоб дуже, але з дороги.— Він аж сам собі здивувався, як це зазвучало в нього по-мурзинському.
— То спочиньте.
— Спасибі.— Карпенко дістав носовика, витер залисини, осмикав на собі сорочку, що прилипла до тіла.— Передихну трохи.
Пахом пропустив його в курінь, зайшов сам і сів навпроти Карпенка, примруживши гострі очка.
— Куди? — спитав.
— Що?
— Направляєтесь.
— Та куди...— зам'явся Карпенко.— В Орли.— Він назвав сусіднє село. Наче боявся, що, коли скаже правду, Пахом упізнає його і пригада той випадок.
— В гості?
— Ну.
Вони примовкли. Десь у соломі застрекотав цвіркун.
— А ви, мабуть, з Мурзинець? — осмілів Карпенко.
— З Мурзинець.
— Я декого знав із вашого села.
— Орли близько від нас.
— Жила коло вигону баба Тодоська.
— Нема вже баби,— сказав Пахом глухим голосом.— І хати нема.
— І хати?
— Добра людина була.
— А що ж із хатою?
— І других людей любила. А як виїхав син із невісткою в город, то змінилася на очах.— Пахом говорив це мовби сам собі, опустивши голову.— Було, привезу їй кізяків на топливо, то вона мені й те й се, не випустить з хати, поки не перебалакає все про сина, онуків. Кури, кури,— каже,— мені дим не мішає. Так, наче Трохим,— сина її звали Трохимом,— зайшов та накурив. А тоді мене, було, розпитує про все... Що нікому неінтересно — геть-чисто випитає.
Пахом притих. Сумно всміхнувся й закліпав, ніби стримував сльозу. Видно, згадка про бабу навіювала йому щось радісне і гірке. Він огорнувся тим спогадом, застиг і забув про гостя. Потім кинувся як зі сну.
— А у вас в Орлах, мабуть, мати?
— Ні. Так, родичі.
— Теж треба провідать.
— Треба.
— Це ж ви зголодніли з дороги? — заметушився Пахом.— У мене тут є дещо.— Він узяв полотняну торбинку, поспіхом діставав звідти хліб, прижовкле сало, огірки і складав на газету.
— Спасибі, я не голодний,— сказав Карпенко. Він дивився на Пахомові руки, ті самі руки — немов покриті чорною лускою. Пахом перехопив його погляд і раптом завмер, зіщулився, перестав мацати огірки.
— Воно, ясно, не таке, щоб дуже... та все ж таки наїдок,— промимрив Пахом.
— Ні, якраз те, що треба, тільки я не голодний,— сказав Карпенко.— Води хочеться.
— Я п'ю з озерця. У лісі. Так що води не держу.— Пахом ще дужче потемнів на лиці і мовчки став збирати харчі назад в торбинку.
Карпенко підвівся і взяв жовтий портфель. Його замочки блиснули в темному курені, як дзеркальця.
— Дякую за гостинність.
— Вибачайте,— сказав Пахом, не ворухнувшись.
Треба йти, думав Карпенко. Не зоглядишся, як і вечір застане.
І раптом зринуло: а куди йти? До кого? Баби Тодоськи нема, і хати нема.
Ніхто його тут не жде.
А вдома роботи непочатий край.
Подивився на ліс, па берег — і досить.
Його ждуть важливі справи. Немає чого вішати носа, треба робити своє діло, і він робитиме його, навіть якщо доведеться розбити лоба. Прогулявся — і досить. Зараз він піде лісом на дорогу, зупинить попутну машину — і ввечері буде вдома.
Карпенко рушив через Момотів берег до лісу. Прогулявся — і досить, подумав ще раз. Теж мені трагедія — на рік затягнеться захист. В інших взагалі — одне розбите корито, а живуть і горя не знають. Та що там в інших! Взяти хоча б оцього Пахома. Що він бачив? Просидів цілий вік у курені і, крім телят, нічого не знав. Все життя пробабрався у кізяках, щодня одне й те ж, одне й те ж — Карпенко збожеволів би на його місці. А Пахом, бач, живе, терпить...
Раптом позаду затьохкав соловейко. Карпенко озирнувся.
"Еге-е-е-ей!" — навздогін йому біг Пахом. Кумедно так вистрибував, махаючи ліктями, як горобець крильми.
Що він надумав? Мабуть, хоче сказати, що до Орлів треба йти не лісом, а ген через ті горби. Наївний чоловік. Карпенко скаже йому, що тільки нап'ється з озерця, а потім уже піде на Орли. Навіщо цьому бідоласі чуже горе?
Пахом вистрибує все ближче і ближче. Карпенко зупинився, а той біжить щодуху, наче його щось укусило. Ось він уже поруч. Чорне трикутне личко пересмикується від натуги, дрібно тремтить нижня губа, гострі очиці майже впритул дивляться у Карпенкові здивовані очі — і той раптом відчуває, як на спині замерзають гарячі краплини поту.