Тече річка невеличка...

Василий Шкляр

"Тече річка невеличка...

Чистими літніми ранками, коли ще й сонце тільки-но прокидається десь там у своїх золотих палатах, Митро Концедайло першим збивав куряву з сільського шляху: жене до лісу табунець білих, мов хмариночки, кіз. Після їхнього солодкого вранішнього молока і димок од цигарки здається Митрові солодким, і туман, що вродився над річкою, і білий світ, такий білий — аж очам боляче.

Радіє він цій годині, радіє з усієї сили, бо ген там, за річкою, де починається ліс, защемить його серце. І то — на цілісіньку днину...

Весело процокотіли кози по дерев'яному містку,— їм що, на пасовисько ідуть, того й мерехтять копитцями,— а він, бідолаха, й собі поспішає; спритненько тягне скарлючену ногу, пересмикує гострими плечима, сміється — не чує старості. Але яка там старість, Митрові ледве за п'ятдесят. То тільки зверху він показує на діда, а так — як оте кострубате покручене дерево, що перестоїть ще й молоденьку сосну.

За річкою Митро чорніє на лиці, тверднуть йому губи. Терпкий дух живиці, що йде від бору, перехоплює горло, в очах туманіє, і вже він бачить не кіз біленьких, а й справді зграйку хмарин, що пливуть по осінньому небу — синьому-синьому, як Яленчині очі...

І

Того дня вони збирали опеньки,— а ліс жовтогарячий світив їм під ноги,— і навмисне розійшлися далеко у різні боки (потім так гарно шукати одне одного, іти на голос одне одному). Дмитро забрів аж у шахти — давним-давно тут брали иугіллн, то полишалися темні сирі западини, грибами багаті. Лнжож, їх було тут море, повитикались довкола пеньків цілими сімейками. Та ис встиг і пагпу-тись Дмитро, як збоку затріщав хмиз,— невже Яленка підкралась отак непомітно? — і тут він угледів чоловіка, якого, мабуть, і в селі злякався б, а це ж таки ліс. Ну й химера! За чорною бородою не видно й лиця, тільки очі жевріють, ще й автомат звисає з плеча, тонкодулий, німецький.

— ЗВІДКИ ТИ будеш, хлопче? — спитав бородань хрипким простудженим голосом.

— Із Сестринців.

— Гриби збираєш?

— Опеньки,— відказав уже спокійніше, бо чоловікові очі начебто лиха не віщували, щось навіть знайоме зблиснуло в них. Отак показалось і згасло.

— Ти сам?

— Я?.. С-сам.

— То й добре. Нікому не скажеш, що бачив мене? Дмитро похитав головою. На мить йому привидівся

батько: ідуть вони стернею в Жалівку до Семена Момотз, який усіх чобітьми обшиває, Дмитро чує, як у мішечку приємно порипує шкура теляча — на осінь і він матиме новенькі чоботи, буде в чому до Яленки ходити!

— І ще одне,— сказав бородань.— Не раджу тобі далеко в ліс заходити. Тепер не ті часи.— Повернувся й поволі пішов за дерева, згорбивши плечі.

"Дядьку Момоте! — хотів гукнути Дмитро.— А коли ж ви пошиєте чоботи?"

Однак промовчав. Мабуть, тепер дядькові не до чобіт. Нема коли й поголитися...

Яленку не кликав, якось і так знайшов її швидко при світлі дерев, од чого вона здивувалася, ще, може, й образилася б, та не встигла.

— Чого ти, Митю?

— Так...

— Ти наче щось знаєш.

— Скучив за тобою.

— Таке скажеш... — lia її їдоках пристигли суниці, очі вронила у кошик з опеньками. Обдивлялася кожен грибочок, кожну травинку, що прилипла до шапочки, а бачила — очима чула — Дмитра.

— А ти хіба ні? — Він тішив&я тією сором'язливістю, наче грівся коло Яленчиних рум'янців.

— Ну, Митю...

— Гарна ти,— дражнився Дмитро. Хіба не дражнитимешся заради такого дива: щоки червоні, а носик білий-білісінький, тільки де-не-де поцяткований рудими крапочками — може, пташина яка поторкала дзьобиком?

— Ні, не гарна,— сказала Яленка.

— Ну, тоді погана.

— І не погана.

— А яка ж?

— Така.

— Ах ти така! — І раптом хмільна відвага підхопила Дмитра, як пір'їнку,— і чого він злякався дядька Момо-та? — кинувся до Яленки, руки втопив у шовкові кіс, затулив її губами од всього світу.

— Митго, ти що? Митю...

Випурхнула з обіймів і, мовби нічого не трапилось, хутенько схилилася над розсипаними опеньками, збирала їх у кошик і погляд туди ховала...

II

Село їхнє милувала війна — не заходили німці в Сест-ринці. Чи від того, що коло лісу тулилося, то боялися партизанів, чи й за село його не вважали: так, хутірець на півсотні дворів.

Он у сусідів,— правда, Жалівка стоїть на горбі, її обминули ліси і річка,— всю душу витрусили. Днями приходила звідти Дмитрова тітка Федорка, то чого вже тільки не понарозказувала. Налізло до них німчури (гир-гиргир, гир-гир-гир! — шкабарчать), і те дай, і те дай, щоб їх порозривало. Птицю патрають на льоту, в баби Ярини свиню застрелили з "ліворвера" та й не смалили, обдерли мов зайця.

— Людей не милують, а що їм етиня, — зітхала мати. — Може, до нас переходь, Федоро? Пересидимо якось.

— А на кого ж я хату покину? — бідкалась тітка, кліпаючи лисенькими повіками.— їм хату спалити — що раз плюнути.

— Та бог з нею, з хатою.

— Я тобі, Оксано, скажу, що й серед наших е штучки. Тільки-но німці в село, а Карпінський уже виходить їм назустріч та...

— Це який Карпінський? Отой присліпуватий на одне око?

— Та він же, виходить, хліб-сіль на рушнику несе та каже: "Господа, ми вас двадцять лет ждали. Советська вдасть прийде, як у мене волосся на долоні виросте".

— Диви, яке!

— Так і каже. Господа, каже... — і тітка Федора ще кілька раз повторила його слова, поки пе розлютила себе до краю: і— Що'б тобі всохла та долоня!

— В сім'ї не без виродка,— ще глибше зітхнула мати й пішла до плити, де куліш булькотів у чавунчику.

Тітка загомоніла голосніше, щоб мати і там почула:

— Ти ж пам'ятаєш, Оиса', нашого Дуню німого?

— А чо' ж не пам'ятаю, брат же його, Вакула, в Сест-ринцях живе. Теж німий.

— Ну да, так ото длубається Дуня на городі, картоплю копає, а підходить німчик до нього, молоденький такий, гостропикий, як пацючок, та й подає Дуні відерце, щоб той картоплі всипав йому. А Дуня, — чуєш, Окса'?— простягає йому лопату й тицькає пальцем у землю, мовляв, сам накопай.

— От біда,— сумно всміхнулася мати.

— Той спершу спаленів, згріб Дуню за комір та носом в ту землю! А Дуня, він же нсихований, як не вхопить лопату та на того німця! — Тут тітка Федорка не втрималась, заллялася сухеньким смішком, наче курка за-кудкудахкала.

— І вдарив? — перебила мати той сміх, сполохано звівши ріденькі брови — такі, як і в тітки. У них і носи однакові, барабулькою, і очі, живенькі, примружені.