КОЛИСКА ПЕРШОГО КОХАННЯ
А як би він сам назвав це село? Як?
...Хтось лежить горілиць на прим'ятій отаві, що пахне грибами і осіннім сонцем, над ним крізь верховіття смерек лопотить синіми прапорами небо, і хтось думає: як би Франко назвав оце село? Колискою свого кохання? Чи долиною смутку? Адже Лолин подарував Іванові Франку цілий сніп п'янких конвалій, у кожному дзвіночку тремтіли росинки щастя першого кохання. А потім цей же Лолин вихопив у Франка конвалії, жбурнув їх чужим людям під ноги: топчіть, люди! Смійтеся, люди!
Ех, Лолине бойківський, мій Лолине, якби ти тоді, у сімдесяті роки минулого століття знав, кого зневажаєш, кого на поріг не пускаєш, якби ти передбачав, що з дрогобицького гімназиста, а згодом львівського студента, виросте Каменяр, то, певно, був би ти щедріший і добріший.
Зрозумій, Лолине бойківський, що без Франкового великого імені ми були б бідніші, а тебе, Лолине, ніхто б і словом не згадав, жив би ти собі непомітно, як живуть десятки інших бойківських осель, а завдяки Франку твоє ймення відоме всім. До тебе йдуть і їдуть люди з гір і з долів.
Лише не гордися. Лолине, люди йдуть не на тебе дивитися — в тебе ніяких чарів немає, нікого ти не здивуєш ані новими хатами, ні повінню зелені, ані світлими вікнами і навіть не здивуєш новинами, що в селі вибудувано нову школу, а в тій школі набираються знань майже триста юних бойченят, що вчать їх учителі з вищою освітою — діти місцевих газдів, що з твоїх хат, Лолине, пішли за останні роки у білий світ десятки вчителів і педагогів, інженерів та агрономів. Це само собою зрозуміло, такі новини є в кожному селі і над Свічою, і над Дністром, і над Бистрицею.
Час такий, Лолине, настав, що молодь прагне до освіти, час Великих Будівничих. А до тебе, Лолине бойківський, люди приїжджають шукати франкових слідів.
Хтось теж приїхав подивитися на ці сліди, приїхав просто так, мандрівка його не пов'язана з ювілеями, кожній людині корисно вивчити цікаві сторінки української культури. Хтось, Лолине, у цьому пралісі хоче почути, як звучать-тремтять на синьому гірському повітрі Франкові слова. Пам'ятаєш?
Плив гордо ястреб в лазуровім
морю,
широко круг за кругом колесив, а на горі в ожиданні і горю лежав я й лету ястреба слідив. Я ждав на 'ню, свою єдину зорю... Мов ястреб, бистро я сюди спішив,— від рана жду, думками поле орю — Нема голубки! Тільки ястреб
в'ється!
Нема голубки! Дармо серце б'ється!
Лолин — звичайне бойківське село, що розсілося однією довгою вулицею обабіч буркотливого потоку Сировічниця,— в цю полудневу пору дрімав, насунувши на лоба то ґонтові, то череп'яні, а подекуди ще солом'яні дахи. На вулиці не було видно чоловіків, бо день стояв робітний, і всі вони рано-вранці подалися на тартаки у Вигоду, і лише на полях чистим сріблом миготіли в жіночих руках сапи. Та ще біля школи гомоніла дітвора, аж поки над її русявими головами не розплескався мідним струменем дзвінок: кінець перерви.
Хтось не знав, звідки починати пошуки Франкових слідів. Почав з навколишніх лісів, із стежок, уже пожовклим листям вкритих.
І стежки сказали:
— Ти шукаєш Франкових слідів?
— Шукаю.
— Ми його пам'ятаємо. Він приходив у ці краї ще зовсім молодим. Було це, здається, у 1874 році, коли він лише закінчив сім класів гімназії у Дрогобичі. Його запросив до себе на канікули попівський син Ярослав Рошкевич.
Франко ходив оцими стежками, обіймав поглядом смереки, мружив очі до сонця і милувався красою гір і лісів, і жахався бойківської чорної нужди.
Поруч з ним йшла Ольга Рошкевич. Молоденька попівна. Була вона несміливою, тихою і розумною дівчиною. Він покохав її з першого погляду, але про кохання не говорив їй роками. Розмовляв з нею про літературу, заохочував до письменницької роботи. Ми й досі пам'ятаємо його слова і її очі — глибокі, повні невисловленого кохання.
...Хтось шукав Франкових слідів у бойківському селі, розпитував селян, на якому місці стояла стара попівська хата. Добрі люди показали, повели на оболоння над потоком поблизу церкви і сказали:
— Тут.
На оболонні паслися гуси, бавилися замурзані бойченята, бойче-нята бавилися у "лапанки", грілися на сонці, на ледь помітному пагорбі — фундаменті попівської хати... Колись їхнім дідам на попівське подвір'я ступати без діла суворо заборонялось, вони приходили сюди як наймити, батраки, і могли приходити ще тоді, як у їхніх хатинах хтось вмирав або народжувався. Оце оболоння тепер вільне, а колись, обгороджене високим парканом, засаджене садом, забудоване різними повітками, було тюрмою для Ольги та її сестри Михайлини. Отець Михайло Рошкевич, людина консервативна, тримав своїх доньок на відстані від простого люду. А тепер на цій "толічці" вечорами збирається молодь, в зоряне небо летять веселі співанки, на фундаменті попівської хати опівночі палко цілує бойко юну бойченючку...
Хтось запитував оболоння:
— А скажи мені, зелена левадо, чи ти пам'ятаєш Франка? Сказала левада:
— Ти смішний. Мабуть, немає такого місця, де б не ступала його нога. Ось тут росло дерево, а під деревом стояв столик, на якому він писав свою першу повість "Петрії і Довбущуки". Вдень писав, а вечорами читав Олі. Вона слухала і казала, що з нього виросте великий письменник.
А ось тут, у садовій гущавині, при світлі місяця він дивився в Олині очі і питав:
— Не забудеш? Вона шептала:
— Ні.
— Пам'ятатимеш?
— Завжди, Іванку.
— Ждатимеш?
— Як сонця...
А ось тут стояв перелаз, надвечір'ями вона сиділа на ньому і очікувала поштаря з Іванковими листами.
А ось тут була її світличка — маленька біла кімнатка, в якій пахло рум'янком і дівочою чистотою. Тут вона за порадою Івана Франка перекладала Золя, перекладала, може, не дуже талановито, але Франко вже замолоду дбав про збагачення української культури і вербував для неї працівників. І ще Ольга в цій світлиці переписувала дбайливо нею зібрані бойківські весільні співанки — "латкання", які Франко хвалив і називав їх перлинами народними.
У цій світлиці Ольга читала його листи і відписувала йому до Львова. І тут суворий батько, одержавши Франків лист-освідчення, запитував Ольгу, чи любить хлопського сина, а вона, червоніючи, казала, що любить. Старий піп тієї ночі довго не спав у своїй "канцелярії", клав на терези "за" і "проти", врешті, погодився: