— Най буде так. Той хлопський син — мудра голова. З нього вийде професор.
Ти знаєш, що з Франка тихий, "лояльний" професор не вийшов. Його боліли рани народні, і він шукав для них ліків. За це йрго арештували.
О, якби ти знав, який великий переполох стався тоді на цьому подвір'ї. Приходили жандарми, робили трус. Отець Михайло, чорний, як хмара, і лютий, як вогонь, став на порозі Ольжиної кімнати, сказав:
— Щоб мені його нога тут більше не була. Щоб до моєї хати не йшли його листи. Не хочу мати зятя-соціаліста. Чула?
— Чула-м, татку,— промовила Ольга крізь сльози, її сльози впали десь тут, десь там... Але ти не шукай дівочих сліз, вони виросли травою. Ольга батька не слухала і крадькома, коли всі спали, писала Франкові, а він їй надсилав тайнописні листи, не міг від неї відмовитися, адже це була його перша любов.
...Хтось шукав Франкових слідів, розпитував у селі, в якому лісі, на якій горі таємно очікував Франко Ольгу? Та хто міг відати про це? Тільки й знають, що приходив він пішки з Долини і чекав. І вона приходила, домашнім казала, що йде по гриби. Іноді їхні стежки розходилися, і тоді Франко у розпуці співав:
Нема голубки! Тільки ястреб
в'ється. Нема голубки! Тільки серце
б'ється.
А потім через роки, їхні стежки розійшлися назавжди. Лолин пам'ятає його лист, в якому кожне слово тужило:
"...з щирого серця бажаю Ти щастя за всі ті муки перенесені дома: тілько, що Ти говориш о моїм щастю, видаєсь ми іронією. Наші шанси не рівні, Ти щаслива вже тим, що можеш вибрати межи мужчинами чесними і розумними, а таких тепер вже досить, і з часом буде більше. Але мені нема вибору аніякого: стративши Тебе, я стратив надію на любов чесної і розумної женщини, а притім такої, котра могла зв'язати свою долю з моєю..."
Ольга вийшла заміж за іншого, більш "поміркованого", більш забезпеченого, а Каменяр на день її шлюбу написав вірш:
...Немов листки два на воді, Так ми в життю зійшлися, Но серця наші молоді Навіки враз зрослися. Заскоро розділила нас Рука могуча долі, Но нашой приязні весь час Не ослабить ніколи. Згадай же й ти часом мене...
Ех, Лолине, Лолине бойківський, кому ти знівечив перше кохання? Послухався старого попа? Він давно зітлів на твоєму старому цвинтарі, тільки й пам'ятки про нього, що цементний стовп та зламаний хрест. А Каменяр живе у полі, в лісі, в кожній хаті і в кожному серці.
...Хтось їхав з Лолина увечері, вечір сидів задумливо на сідлах гір і слухав:
Тричі мені явилася любов. Одна несміла, як лілея біла, з зітхань і мрій уткана, із обнов сріблястих, мов метелик, підлетіла. Купав її в рожевих блисках май, на пурпуровій хмарці вранці сіла і бачила довкола рай і рай! Вона була невинна, як дитина, пахуча, як розцвілий свіжо гай...
Це була Ольга.
ДЕРЕВО ІРИНИ ВІЛЬДЕ
їй сподобалася думка про зеренце, з якого може вибуяти дерево — цілий величезний і глибокий світ митця.
...Коли скінчилися письменницькі збори, на яких між іншим я говорив про потребу більше писати про художників, акторів, композиторів, народних митців і про своїх колег — письменників, Дарина Дмитрівна взяла мене під руку і, згорбившись, чомусь майже пошепки промовила:
— Таки маєте рацію, приятелю Романе. Пишемо про доярок, ланкових, пишемо про кравчинь, трактористів, а про нашого брата — письменника, який так само є немалим трудівником, розповідати чомусь соромимося, очікуємо, поки він помре і над його творчістю учинить суд історія. У кращому випадку письменником займуться критики й літературознавці... але вони, як звичайно, цікавляться не так письменником, як його творами. І тільки. А хто розповість про письменника як про людину, про його характер, зацікавлення, про його болі і радощі?
Все це, на мій погляд, повинно бути дуже цікаво сучасному читачеві і майбутньому дослідникові літературного процесу: важливо знати чи бодай наблизитися до повного знання того, як виношувався, визрівав той чи інший художній твір. Так, я вважаю, що можна набагато більше довідатися із розповідей сучасників про Івана Франка — людину і творця, ніж, скажімо, із сотень наукових праць про нього.
Очевидно, я не передаю дослівно все сказане тоді Дариною Дмитрівною, передаю тільки її думки про важливе значення найменшого і найтоншого штриха, часом маленької деталі, інколи малопомітної події — усе це кидає промінчик світла на творчу індивідуальність.
Я запропонував тоді Вільде написати для журналу "Жовтень" декілька портретів-есе про сучасних їй письменників — про живих і про тих, яких уже нема поміж нами.
— Ловите мене на слові? — сварила на мене пальцем; вона любила жартома сварити на співбесідника пальцем.— Я справді в боргу перед багатьма письменниками, яких добре знала, зустрічалася з ними, дружила і про яких багато могла б розповісти. Візьмемо того ж Михайла Яцкова. Свого часу у зв'язку, здається, з його ювілеєм, я писала про нього щось на кшталт "відкритого листа". Та це було щось несміливе, експериментальне. Мені Яцків не раз розповідав і про свої невдачі, і про свої злети.
Або ж візьмемо того ж таки Козланюка...
— Тож навіщо далеко відкладати? — наполягав я на своєму "замовленні".— Будь-який номер журналу у вашому розпорядженні, Да-рино Дмитрівно.
— Коби ще...— блиснула вона весело окулярами (мені завжди здавалося, що вона носить окуляри для того, щоб люди, випадкові перехожі, не підглянули її веселої і доброї вдачі).— Коби ще редакція зарезервувала для мене не тільки номер журналу, а й також час. Мені здається, що я знаю, чому так мало в книжках і у пресі письменницького слова про наших колег. Ми вічно не маємо часу; ми носимося з романами, драмами, повістями, бо це головне, а інші матеріали, які видаються не так важливими, відкладаємо на колись... відкладаємо на старість. І часто не встигаємо,— зітхнула.
Того ж вечора я продовжував розмову з Дариною Дмитрівною на розпочату тему. Власне, мене цікавили зеренця, подробиці, епізоди, які стосувалися її взаємин з Ярославом Галаном; тоді я працював над сценарієм про публіциста-трибуна, і мені був дорогий буквально кожний новий штрих з його життя і творчості; я навіть планував, що Вільде ввійде в мій фільм і розповість про свої найцікавіші зустрічі і розмови з Галаном.