Та тільки так здавалося, що забутий. Слово, "цвітка дрібная", хоч несміливо, але поступово і вперто пускало коріння, відновлювалося, виростало, множилося, росло.
Тепер же на могилі Маркіяновій ні взимку, ні восени, ні влітку — ніколи не в'януть квіти... якісь проліски, якісь безсмертники... якісь польові блавати.
Може, ці скромні квіти на Маркіяновій могилі збудили в мені образ того мужа, який на поклик Агасфера міг з повним правом сказати:
— Так, я у чорну годину подав страднику чистої води. Я подав. І він ожив...
У 1977 році у єреванському видавництві "Советекан грох" вийшла антологія українського оповідання і новели, присвячена Дням української літератури у Вірменській PCP. У книжці була також надрукована моя новела, власне, самостійний розділ із повісті "Турецький міст" під назвою "Жінка у чорному". У новелі йшлося про молоду вірменську художницю, яка замальовувала до свого блокнота руїни старовинного вірменського монастиря Сурбхач, що на околиці міста Старий Крим.
Не знаю, чи я зумів у новелі передати моє хвилювання від зустрічі з вірменськими старожитностями, чи спрацювала "тематика", близька вірменському читачеві, котрий, як звичайно, дуже чуйно й уважно ставиться до своєї історії, досить того, що я одержав із Вірменії з десяток листів читачів, які дякували "за правдиве слово" про їхній народ.
Серед нових моїх кореспондентів був Рафаел Володимирович Ангаладян — педагог на пенсії, який проживав у Єревані. Він писав, що "маючи вільний час, багато подорожує по Радянському Союзі — по містах, пов'язаних із вірменськими поселеннями". В західних областях України ще не був, але з наукових джерел добре знає, що великі вірменські колонії існували у Львові, Івано-Франківську, Тисмениці, Кутах та в багатьох інших містах і містечках. Був він і в Криму, у Сурбхачі.
Через рік ми з Рафаелом Володимировичем зустрілися у Львові. Був це старий чоловік із "Зорким" через плече; був це старий чоловік із великою любов'ю у серці до тих країв і земель, які давали в минулому притулок і хліб його співвітчизникам. І треба було бачити, з яким трепетом, душевним хвилюванням, із побожністю він то змальовував, то фотографував, то тремтячими руками вимацував кожен штрих, літеру, заглибину на вірменських пам'ятках у Львові. При цьому мені пояснював:
— Вам видається, може, що старий Рафаел цікавиться лише історією, що перед історією тільки схиляється? Річ, мабуть, не в історії, Романе-джан. Просто ми люди, які себе поважають... люди, які хочуть знати, хто був перед ними... люди, які хочуть знати: що їхні попередники робили, як жили, як воювали, як працювали...
Я збираю колоски з великого снопа... колоски ці, дарма що розсипані скрізь і всюди, непорожні, невиклювані, тугі. Вилущиш із них зерно і засієш поле. Хіба не так? — запитував мене старий вірменин.
Може, історичні романи Романа Іваничука — це снопи колосся, повного незнищених зерен?
Мені сподобалася думка Рафаела Ангаладяна про колоски і сніп. Власне, скоріше зворушила. Адже в нашому літературознавстві, у критиці і навіть у розмовній мові вже прижилася метафора — літературне поле, літературна нива. А на ниві — невсипуща праця.
Романа Іваничука бачу копітким господарем, тямущим і працелюбним працівником на ниві сучасної літератури. Бачу щодня уже багато років підряд. На посаді редактора художньої прози журналу "Жовтень" він з 1963 року. Понад двадцять років. Скільки за цей час перечита-но-перегорнуто сторінок?! Підрахувати годі. Легше назвати імена письменників, які з його участю, з його благословення ввійшли у сучасну українську літературу. їх буде також довга низка. Чи забуде Дмитро Герасимчук, автор кількох прозових книг, як приніс Іваничукові перші свої новели, з яким хвилюванням чекав його присуду і яку пережив радість, коли почув схвальні слова і обіцянку пропонувати новели молодого автора до друку. А Броніслав Грищук, а Ніна Бічуя, а Левко Різник, а... А недавнє справжнє відкриття Романа Івановича — фотокореспондент Фастівської районної газети Василь Портяк. Іваничук-письменник привабив до себе скромного молодого автора, який потайки писав новели, Іваничук-редактор побачив у ньому талант, підтримав, благословив і підштовхнув до праці на літературній ниві. Сьогодні вже Василь Портяк лауреат премії імені Павла Усенка. За першу книгу новел "Крислачі".
Плекаймо свою ниву, вирощуймо свій сад.