Зовсім інша річ з людьми, які з тієї чи іншої причини не "увійшли" до роману. Ось, приміром, я сподіваюся, що в "Манускрипті з вулиці Руської" знайду місце показати чи не першого у Львові вчителя першої відомої нам з історичних джерел руської школи, яка існувала при Бого-явленській церкі на Галицькому передмісті. Щоправда, архіви не зберегли нам імені Вчителя, але він довго не давав мені спати — настирливий, упертий у своїх діяннях і починаннях, який вірив: руський народ, що стогнав під католиками, треба пробуджувати Словом. Я навіть знав, де стояв будинок цього Вчителя — на території теперішнього скверу, що на перехресті вулиць Івана Франка і Ватутіна. Там височіла й церква. Під час облоги Львова військами Хмельницького біля церкви були поховані загиблі козаки. Наприкінці минулого століття, коли стару церкву розкидали і ліквідували цвинтар, на Личаківське кладовище звідти вивезли не один віз кісток.
Був там прах і мого Вчителя, який чекав свого другого пришестя у моєму романі... він чекав, а руки в мене до нього не дійшли, його мовби одіпхнули Рогатинець та його жона-католичка, пані Абрекова, Лисий Мацько та багато інших людей, котрі понапихалися у роман, як у корчму або ж у храм.
Його одіпхнули, а я не помітив... не мав, мабуть, права помічати, бо роман розвивається за своїми законами.
Тепер Учитель не дає мені спати.
Хто знає, з чого насправді починається історичний роман? Із сотень карточок, дрібно списаних в архівах та бібліотеках? Із внутрішньої потреби письменника? Чи, може, письменника спонукують до роботи час і суспільство? Чи, може, письменник, йдучи, скажімо, міською вуличкою чи стародавнім парком, випадково торкається струни, яка мовби тільки для нього натягнута від дерева до дерева, від каменя до каменя... і тільки він один чує її звучання? Чи, може, на письменницькому столі справді лежить згорток пергамена, лежить вічна таїна, і він силкується пергамен розгладити і прочитати, як це було з Андрієм Чай-ковським?
А може, письменник спотикнеться об зламаний меч і поранить собі душу?
Хто знає, як починається історичний роман?
Якось Іваничук розповідав, що його до глибини душі схвилювало слово "головник", почуте на одній з вулиць "сріблястого масиву" у Шевченківському районі міста Львова. Він забрів туди з простої цікавості після того, коли прочитав у пресі, що львівські архітектори дістали за проектування і забудову "Сріблястого масиву" Шевченківську премію.
Масив — кілька десятків невисоких затишних будинків, облицьованих срібно-сірою цеглою, припав письменникові до душі. Від нього віяло добротністю, спокоєм, будинки не були тільки раціональними сотами для людей, як це інколи вражає в житлових масивах, вони на-правду прикрашали собою і цю околицю Львова, і всю землю. Так здавалося Романові Івановичу.
І раптом він почув, як із недалекого балкона на другому поверсі молода вродлива жінка крикнула своєму синові, що їздив по асфальтовій доріжці на велосипедику:
— Дивися-но мені, далеко від дому не заїжджай, бо тебе голов-ник візьме!
Хто? Хто?
Вона могла сказати "бандит", "розбійник", "збуй", "харциз", "фашист", "хуліган", "злодій" чи якось інакше, а вона, однак, сказала "го-ловник", сказала і зникла з балкона.
Звідки вона знала це прадавнє слово? Принесла його з бойківського чи гуцульського села? Але і там його давно не чути! Чи, може, слово жило тут, на околиці Львова, ще з тих часів, коли писалася "Правда Руська", яка, власне, і називала душогубів "головниками"? Древнє слово жило в цій жінці, вона сама про його давність не знала, аж ось випадково застерегла сина — слово з минувшини, враз оживши, викотилося на асфальтовану доріжку.
— Нічого нема простого в історії...
Ми щойно поховали Ірину Вільде.
Щойно замовкли промови і оркестр, щойно виросла свіжа могила з жовтої піщаної глини... могилу густо встелили вінками та квітами, і здавалося, із-за вінків, із-за горбика землі зараз визирне усміхнена Дарина Дмитрівна і скаже:
— А душно мені і тяжко лежати, хлопці.
З цвинтарних дерев облітало останнє листя; осінь густо притрусила золотистою ковдрою пристановище мертвих, мовби турбуючись про їх спокій, і живі, що розходилися з похорону поміж могилами і алеями Личаківського кладовища, піддавшись настроєві падолиста, жебоніли поміж собою притишено і сумливо.
Ми з Іваничуком, приголомшені смертю Ірини Вільде і вколисані сумним шерехом цвинтарного опалого листя, теж ішли до брами.
— А знаєш,— сказав тоді Роман Іванович,— ми живі, не вельми, з певної причини, розуміється, полюбляємо це місце... та й защо любити кладовище — воно нагадує нам про смерть. Я, однак, особисто вклоняюся мудрості кладовищ, тут мовби розставлені терези, які вимірюють протягом років, десятиліть і століть вартість людського життя. Коли я писав останній свій роман із львівського циклу "Вода з каменю", то часто ходив на кладовище. Ні, звичайно не за мінорним настроєм. Просто я блукав алеями личаківського горба, ущерть перенаселеного і скромними могилками трудового люду, і гробівцями родовитих львівських бюргерів, і розкішними усипальницями графів, єпископів, професорів. Більшість із тих імен, що викарбувані на мармурах і на гранітах, нічого до людей не промовляють... навіть не промовляють до мене, який, так би мовити, у романі "Вода з каменю" склав екзамен із львівського життя початку XIX століття. Більшість імен тих, які потрясали львівським світом сто—сто п'ятдесят років тому, поросли мохом забуття. Сильні світу цього не служили людям, добру, рідній землі... служили переважно цісареві, самі собі, і тому на їхніх могилах ні сльози, ні квіточки, ні спомину, ні зітхання. Ніхто не знає, навіщо вони жили і чи насправді жили?
Роман Іванович замовк. Пожадливо запалив цигарку і додав:
— У тому забутті вирок часу, який виміряє: а що ти, чоловіче, зробив єси для добра людського, для добра землі?
За життя, приміром, дуже мале коло людей оцінювало і розуміло просто-таки революційну діяльність Маркіяна Шашкевича, який підняв із пилу, із потопання погорджене і зневажене рідне слово і підніс його вгору. Виданий "Руською трійцею" альманах "Русалка Дністровая" розійшовся поміж людьми буквально лише в кількох десятках примірників, решта тиражу гнила в цензурних підвалах. Сам Маркіян помер у тяжких злиднях, сліпий і зболений. І всіма забутий.