Правду кажучи, я відразу звернув увагу на ковану скриню: подібну колись бачив у нашому Музеї етнографії та художніх промислів, датувалася вона, здається, XVI століттям. Я кілька разів пройшовся попри купу сміття, мене таки вабила скриня з папером і книжками. І може бути, що таки наважився б, мов якийсь міняйло з утильсировини, попорпатися у старому папір'ї. У мене вже навіть розпалилася фантазія: я уявив собі у скрині ще невідомі вченим хроніки, акти, наукові трактати, поетичні Ізмарагди — одно слово, манускрипти, у яких записано життя, що минуло триста-чотириста років тому... манускрипти цілі століття лежали, гнили, припадали пилом у глибочезних купецьких підвалах, аж поки не дійшла до них черга. І могло статися, що того дня я таки збагатився б прецікавою знахідкою, якби не стара жінка, що сиділа недалечко на складному стільчику, гріючись проти сонця.
Вона, видно, помітила моє бажання попорпатися у старому мотлосі, бо проскрипіла, як сорока:
— Що, голубчику, хочеш добути карби давних писарів, які списували у свої табули людське добро і зло? А я ось що тобі скажу: добро і зло щурі на січку перетрубили. А втім — пошукай,— дозволила.
Ні, я не став порпатися у підвальному смітті, пройшов мимо, удаючи перед старою, що воно мене менше всього цікавить.
Пройшов мимо...
А надвечір повернувся, щоб таки забрати ковану скриню. Однак по ній не було ні сліду.
Чи шкодую за нею? Не знаю. Може, і справді лежало в ній щось вартісне і цікаве.
Я, однак, знайшов того дня набагато важливіше: думку про старий львівський манускрипт, списаний людським добром і злом.
Коли Іваничуків роман вийшов із друку і розійшовся поміж читачами, історик В. прислав автору цілком серйозного листа, в якому було суцільне здивування: "Я, Романе Івановичу, пильно стежу за науковою періодикою, але, тепер бачу, таки проґавив публікацію про розшуканий нами своєрідний літопис із XVI—XVII ст., написаний львівським братчиком Мацьком Лисим..."
Іваничук зітхнув...
Він роздумує над своєю роботою:
"Може, ніч над галицькою та волинською землею запала не восени 1432 року, коли з воріт Олеського замку були зірвані руські щит і меч, коли Івашко Преслужич програв останню битву... може, це сталося на століття раніше, коли війська Казимира Завойовника, здобувши Львів, заходилися грабувати і спалювати перед храмами наші книжки... наші пергамени, хронологи, манускрипти?
Було тоді випалювання душ у живих людей, у цілого народу; це /гуже просто — кинути книжку в огонь, а горить, проте, душа; і вигорає душа не в однієї людини і не в одного покоління".
На долотному заводі у Дрогобичі під час читацької конференції, на якій обговорювалися історичні романи "Черлене вино", "Манускрипт з вулиці Руської" та "Вода з каменю", його спитав учорашній, мабуть, десятикласник:
— Ну, гаразд, я розумію письменника, який пише на сучасні теми: він бере своїх героїв, так би мовити, безпосередньо з життя. А як бути і історією? Черпаєте знання з книжок, з архівів?
Іваничук відповів ствердно, а сам думав: "Так, беремо з книжок, з архівів. Та не це головне джерело. Письменник, якщо хоче написати твір, повинен мовби спуститися, зійти в минулі світи, у минулі роки... у тих минулих роках йому належить одомаритися, подружитися з людьми, які колись жили, набутися серед них... серед друзів і ворогів, випити і ними по корчазі вина, повірити в їхніх богів і героїв. І тоді напишеш книжку".
За історією ми часто інколи їздимо чомусь тільки в замки та в палаци, шукаємо її у музеях, а тим часом вона зустрічається нам на кожному кроці. Звичайно, треба ходити по землі уважним, турботливим сином і господарем, а не тимчасовим туристом — тоді вона відкриває свої захоплюючі таємниці.
Втім, захопленість, чар — це буде залежати від того, як хто вміє бачити і відчувати. Ось, приміром, не так давно вздовж вулиці Маяковського прокладали нові чи то електричні, чи то телефонні кабелі, і під час земляних робіт на глибині півтора метра робітники натрапили на рештки дерев'яних труб, які подекуди були з'єднані між собою спеціальними обручами залізними. Виявилося, що це був стародавній львівський водогін, по якому вода із джерел на Погулянці самопливом потрапляла до міста.
І що цікаво: багато людей, проходило мимо добутих із землі труб і проржавілого залізяччя, навіть не звернувши на них уваги. Вони не мали часу на якісь там довбані в осиковому стволі "рури", вони жили тільки сьогоднішнім днем, сьогоднішніми турботами. І чи можна було їх засуджувати?
Та були й такі, які зупинялися біля цих нічим не примітних дерев'яних водогінних труб, торкалися до них руками... торкалися, власне, до минулого; дехто торкався мовчки, благовійно, дехто сумовито-задумливо, ще хтось уголос нагадав, що прокладання цих "рур" мусили, певно, тримати в таємниці, бо ворог, що траплялося, облягав місто, кожної хвилини міг перекрити подачу води. А ще хтось додав:
— Чи знаєте, що після смерті першодрукаря Івана Федорова опікуном його двох малолітніх дітей був якийсь Юрій-рурмайстер, тобто майстер, який наглядав за міським водогоном? Може, той майстер, який був у дружніх стосунках із Федоровим, якраз оці труби власноручно прокладав?
Роман Іванович слухав, дивувався. Далека минувшина враз ожила, стала близькою і потрібною у сьогоднішньому дні.
— Хіба достеменно знаєш,— скаржиться Роман Івановичі— що тобі в історичному романі про Львов знадобиться — яка деталь, подія, опис місця... Хіба знаєш, яка людина, що направду жила в середньовічному місті, зайде у твій твір, як до своєї хати? Попервах збираєш цеглину до цеглини: а може, знадобиться? Після того, як роман написаний, виявляєш, що не використав і половини припасеного. І мучить тебе зібраний, списаний на картках матеріал. А люди, яких збирався воскресити, стоять у твоїй уяві і докоряють: "Чому забув про нас?" Дивина,— скажу я тобі,— але оживлені мовби, написані в тому чи іншому романі, люди стають тобі близькими і рідними лише на той час, поки над їх створенням працюєш. Вийде книжка у світ — і вже покликані тобою до життя люди тобі не належать: ти вже не можеш зробити їх кращими або ж гіршими, не можеш відрадити їх від злого або ж навчити добра, тепер вони належать читачеві і критикам.