Вона, однак, рішуче відмовила:
— І то знаєте чому? — запитувала і водночас пояснювала свою відмову.— Десь-колись, здається, в університеті на вечорі, присвяченому пам'яті Ярослава Олександровича, я мала необережність висловитися, що Галан попри всю свою громадянську відвагу остерігався... і, остерігаючись, відчував свою смерть. У цьому він мені признався сам. А комусь із моїх критиків це не сподобалося... мені так передали. Деяким критикам хочеться бачити Галана тільки глашатаєм із бойовою сурмою, тільки з карабіном у руках. Та навіщо його обкрадати? З одного боку, це правильно: Галан бійцівською своєю натурою схожий на непримиренного Івана Вишенського. З другого боку, Галан — це також глибокий лірик, філософ, першорядний драматург, полум'яний патріот рідної землі.
Був такий вечір,— продовжувала Вільде,— коли Галан прийшов до мене. У 1948 році мене обрали депутатом до Верховної Ради У PCP, і я з тієї щасливої нагоди зібрала в себе вдома вузьке коло товаришів, серед них був також Ярослав Олександрович. Він, як завжди, до келіш-ка майже не торкався, не виголошував палких тостів і промов, сидів собі тихо, слухав і усміхався. Коли ж прощався, то, цілуючи по-старомодному в руку, сказав:
— Аж дух захоплює... так високо тебе піднесено. Та, на висоті перебуваючи, не зазнайся. Час, як бачиш, стоїть суворий: іще наша земля од війни не відпочила, іще йде ломка старого... а коли ламається, то часом за великим гуркотом якийсь там збайдужілий чиновник, запаморочений текучкою дня, може не почути людського болю. Тобі ж як депутатові і як письменникові належить чути все, і все тебе має боліти.
Таким різним і несподіваним міг бути Ярослав Галан.
Дарина Дмитрівна тоді роздумувала: чи різним, несподіваним, різким і добрим, немилосердним і щирим міг бути тільки Галан? Кожний письменник — це розлоге дерево, густо поросле гіллям... і на кожній гілочці інше листячко лопотить, інакша пташка співає, по-новому сонце переломлюється, інакше відлунюється пісня.
Воістину: не дерево — цілий світ.
Вона, мабуть, уявила себе деревом, в якому вміщений всесвіт, бо задихнулася:
— Мені інколи здається, що я живу тисячу років. Іще мені здається, що вмію підслуховувати людські думки. Тільки ви мене, Романе, не видавайте. Чуєте?
— Я був підлітком,— якось розповідав я Дарині Дмитрівні,— коли роздобув книжку "Метелики на шпильках", яку написала жінка, що мала неукраїнське, інтригуюче прізвище — Вільде. Не буду сьогодні хвалитися, що пам'ятаю усі історії з повістей збірки, запам'яталося тільки, що книжка була в м'яких палітурках... і ще пам'ятаю: тримаючи книжку в руках, я тоді уявляв собі метеликів, поприколюваних на шпильках терену. Чи був це символ людського страждання? Не знаю. Я, сільський підліток, був далекий від переживань довоєнної міщанської молоді, про що йшлося у книжці. Начитавшись Шевченка, Франка, Нечуя-Левицького, Лесі Українки, я вважав, що література повинна торкатися і описувати тільки "громадський чин", діяльність, яка йшла на користь цілому народові. У книжці Вільде мене на той час вразили приземлені інтереси міщухів, щось дуже "буденне".
— Цікаво, як би ви сприйняли мої "Метелики" тепер, через тридцять років,— перебила мене Дарина Дмитрівна.— Я вам колись принесу цей збірничок, десь він у мене є... Прочитаєте?
Свою обіцянку вона не виконала. І не можу ствердити, чи "Метелики на шпильках" старого видання збереглися у бібліотеці Дарини Дмитрівни, зате свідчу, що, буваючи в хатах колгоспників — своїх краян, я випадково то тут, то там натрапляю на старі, геть зачитані книжки з давньої читальняної бібліотеки. І хто знає, може, колись знову зустрінуся з книжкою "Метелики на шпильках", яка колись уперше відкрила мені письменницю на ім'я Ірина Вільде.
При нагоді, може, через тиждень, Дарина Дмитрівна повернулася до попередньої нашої розмови:
— Можете не повірити, Романе,— говорила,— але я весь час роздумувала над епізодом, про який ви оповіли. І знаєте, що мене схвилювало і що мене тривожить: я хотіла б дізнатися, як вплинула... ні, не конкретно котрась із повістей "Метеликів на шпильках", а будь-яка інша із повістей "Метеликів на шпильках", а будь-яка інша книжка, особливо мої "Сестри Річинські", впливали на характер, на душу читача? Що в ньому, в його душі зосталося від моєї книжки? Які думки збурила, переживання? Чи став він кращим? Бо ми, письменники, прагнемо... так, прагнемо, якщо не в голос, то потаємно прагнемо поселити добро в людському серці. Інакше навіщо писати книжки?
Я собі оце недавно отак фантазував: пустити поміж люди на рік чи два книжку з тією умовою, щоб вона повернулася назад до письменника... щоб повернулася з надписами, нотатками, з читацькими, може, сльозами або ж із байдужістю.
Ви уявляєте собі письменника, який одержав назад з народних нетрів свою книжку, яку ніхто не прочитав... а коли й прочитав, то не заплакав над нею, не замислився, не скреготнув зубом, не сполотнів од ненависті, не застогнав від сердечного болю?
Може б, тоді менше поміж нами плодилося байдужих книжок?
У вересні 1945 року я вступив у Станіславське педагогічне училище, куди мене, босого і напівроздягнутого, але зате в капелюсі, привів мій краянин Василь Юрійович Процюк, який потім загинув від рук українських буржуазних націоналістів. При педучилищі в колишньому монастирі сестер-василіанок була в нас своя так звана базова школа, директором якої назначили переселенця з міста Холма Володимира Островського.
Почекайте, це був той самий Володимир Островський, який написав повісті "Князь Сила-Тур", "Під однією булавою" та інші свої твори, які були, щоправда, невисокого гатунку і політично не завжди зорієнтовані, зате щедро друковані львівським видавцем Іваном Тиктором? Виявляється, той самий. Він міг ще про себе додати, що в Луцьку і в Холмі видавав "кооперативні часописи", неодноразово помилявся, однак після переїзду до Станіслава (тепер Івано-Франківськ) щиро хотів перебудуватися, в обласній газеті "Прикарпатська правда" неодноразово виступав з відповідними статтями. Журнал "Радянський Львів" видрукував його оповідання "Хочу бути мамою", а журнал "Україна" — новелу "Повернення".