Ноти для тисячолітньої скрипки

Федорів Роман

ТАНЕЦЬ ЧУГАЙСТРА

Серпень скапував, як свічка, і жовтизна розлилася на схилах гір; гори були встелені полотнищами верет: смарагдовими, бурими, а більше — пожухлими, восковими. В повітрі пахло осінню. Вдалині, оперізуючи космацьку долину частоколом, чатували ліси. Звідси, з гори Рунок, вони виглядали незайманими пралісами.

Долина була видовжена, береги похилі і привітні, як велетенські кораблі, на котрі сіли перепочити білі птиці — хати; Космач, сповитий сизою димкою, мовби випливав з гір, з їхньої далекої неприступності, і в горах, на південному сході, губився. Як ріка...

Важко сказати, чи Євген Якович Сагайдачний саме так, а не інакше бачив Космач і навкружні гори; він був художником, світ, як промінь у лінзі, переломлювався у ньому, відбивався у його душі по-іншому, певно, так, як на незакінченому етюді: там усе жовтогаряче, оранжеве, і коли б не холодні енергійні мазки синьої барви, то здавалося б, що художник малює середину літа.

Етюд залишався незавершеним, художник або забув про нього, або розчарувався у своєму пензлі, якому забракло снаги відтворити на полотні побачену і відчуту душею красу. Художник лежав на траві, підперши долонями гривасту голову, і некліпно, як дозорець, дивився поперед себе. "Сектор обстрілу" мав величезний: "Космач, гори, а вище — голубінь неба, на якому чорно-білою крейдою писали кола бузьки. Заношений берет спав з його голови, сиву гриву перебирав вітер.

— Ви схожі, Євгене Яковичу, на Чугайстра, на того, що з верховинських казок, пам'ятаєте? — промовив я, щоб сколихнути мовчанку, яка гусла, мов кисле молоко.— Лежите в травах на Рунку, злилися з ним, із землею. Виростаєте з цієї гори. Чугайстер.

Він нетерпляче поворухнувся, глянув на мене насмішкувато.

— Ох, якби, молодий чоловіче, діялось так просто. Я у горах, у Косові, п'ятнадцять років, і всі ці роки день при дні свого Чугайстра шукаю.

— Невже не знайшли?

— Не розумію буквально, Чугайстер у казках — це добрий дух Карпат. А я хочу сягнути далі, за думами не бігаю, жадаю пізнати душу гір, їх мешканців. Художник-бо не лише творець, а й бранець краси. А може, '" гірська краса — це і є танець твого Чугайстра? Вона невловима, мерехтлива, у вічному русі і перемінах.

— І що далі? —— надокучав йому. Боявся, що знову надовго замовкне.

— Нічого... Поки що одно знаю: гори прикували мене до себе, як приковує глибина. А Чугайстер... Інколи мені здається, що впіймав його, як кажуть, за бороду, що лежу з ним око в око, як ось з тобою, і розглядаю його, і розумію кожну зморшку на його обличчі і кожну смішинку, а частіше він не дається в руки, вислизає, як риба, кружляє в невідомості, манить до себе, зове... І тоді знову вибираюсь в гори. Прозаїчною мовою це називається "ходити на етюди" або "вишукувати щось" для поповнення своєї колекції народного мистецтва гуцулів. Насправді ж, гадаю, це і є шукання Чугайстра, прагнення любуватися його танцем.

Він завжди мислив поетично. Проза життя толочила його, часом боляче ранила, він відмахувався від неї і дивувався, як дитина: звідки вона, проза, на його голову і навіщо? Є ж бо поезія, і йому досить. Практичної житейської прози рішуче не сприймав, не умів сприймати, через це дехто з колег і знайомих мав його за дивака, людину не від світу сього. Власна дружина Зоя Антонівна і та інколи, щоб допекти старому, пускала в його адресу шпильки:

— Поховав ти себе живцем у Косові. Поезія.." Чугайстер... краса — все це дурниці. Жити треба, поки живеться. Не задовольняйся роллю невдахи. Нам би треба в Київ, у гомінке місто, де вирує мистецьке життя. Там би ти себе показав. Були б гроші і слава"

— Ет, лиши, Зою. Пусте говориш,— відбивався від напосідань жінки.— Скільки разів тобі казав: не можу жити без гір. Полонили вони мене, прив'язали...

Він народився над широким, як море, Дніпром, у Херсоні, довгі роки проживав у Петербурзі, Києві, Донецьку, на старість гори стали найближчими. Степовики, як правило, гір не люблять, їм тісно серед ущелин і лісів, а він, Сагайдачний, степовик з року, приріс до них серцем.

Степи полонять просторами, гори — висотою. Він чомусь, пам'ятаєте, казав: глибиною.

У час першого знайомства з Сагайдачним я збирав матеріали /іл я повісті про народного месника — опришка Олексу Довбуша. Робота була складною, бо про Олексу написано десятки книг, молодому літератору, отже, легко було втрапити в проторену колію штампів. Мене, зрештою, не цікавив Довбуш "історичний", тому майже не заглядав до архівних матеріалів. Ставив перед собою завдання змалювати опришківського ватажка таким, як уявляє його народ у своїх казках, піснях і легендах. Матеріалів на цю тему теж ніби не бракує, але й вони "же не раз використовувалися моїми попередниками. Доводилось починати заново: розшукувати в селах непомічене свого часу фольклористами, реставраторами, забуте домислювати й переосмислювати. Про дозбушївські зацікавлення знали всі мої друзі і знайомі на Гуцуль-щині Один з них, тодішній директор Косівського училища прикладного мистецтва Олексій Григорович Соломченко, порадив звернутися до Сагайдачного.

— До речі,— сказав Олексій Григорович, — я щойно здибав його па вулиці. Повернув разом з дружиною до робітничої їдальні на обід. Це недалеко звідси. Сагайдачного легко впізнати: сивовусий, у вишиванці дід.

— Він хто... той Сагайдачний? — перепитав я Соломченка..

— Викладач нашого училища. Читає історію мистецтва. Дуже цікавий, оригінальний чоловік. Любить фольклор. Знає народне мистецтво. Сподіваюся, він вам допоможе.

Іншим разом, коли б я мав більше часу, то, мабуть, засумнівався б, чи зручно "нападати" Сагайдачного в їдальні. Можна було б забігти увечері на квартиру, тим більше, що його хата, як сказав Соломченко, відчинена для гостей вдень і вночі. Та цим разом до Косова я завернув принагідно, наскоком. Вибирати, отже, не доводилося, а відкладати — не хотілося.

До обідньої перерви було ще далеко, а їдальня гула, як рій. За столами сиділи водії лісовозів, експедитори та інший командировочним люд, У другому залі в кутку біля печі обідав Сагайдачний з дружиною. Впізнав його з першого погляду: козацькі сиві вуса, опущені підківкою, буйний чуб, відкрите ясне чоло і біла-біла вишиванка. Зоя Антонівна, невеличка на зріст, непосидюща, перед тим, мабуть, щось смішне оповідала чоловікові, бо той весело сміявся.