Турецький міст
БАТЬКО СИНОВІ:
"...Я, може, не повинен тобі цього писати, Богдане, хай би воно зоставалося надалі моєю таємницею, та мушу висповідатися, що ні я, ні небіжка мама не хвалили твого наміру вчитися у політехнічному на енергетика. Не дивуйся мені, старому бельферові від історії... нам з мамою баглося, щоб син не цурався вчительської стежки, ми ціле життя були переконані, що вчителювання — це високе служіння народові, ледь не месіанство (не осуди за пишноту словесну), і нишком зітхали, що доба технократів відчужила од нас сина.
Я підозріваю, Богдане, що ти відчував мою невдоволеність твоєю професією, і думаю тепер, що гаразд учинив, запросивши батька в гості до свого Бурштинового Намиста. Другий день, як я удома, в Кам'янці, блукаю вуличками Старого міста, а в серці ношу сторожко, аби не розхлюпати, враження від почутого і побаченого в тому краю під Карпатами. Втім, даремна ця обережність, бо побачене запало в душу, як у криницю, і воно тепер до смерті буде моїм, рідним.
Не варто, мабуть, питати, мов того туриста, що вернувся з мандрів, що найяскравіше мені запам'яталось у тому краю: чи сама будова електростанції, чи безперервні вервечки самоскидів, що вдень і вночі, мов метушливі мурашки, возили на греблі майбутнього моря глину і каміння, а чи оті будинки жовті, білі, червоні, зелені — ціле нове містечко на пагорбах, яке хтось мудро назвав Бурштиновим Намистом. Мені сподобались і містечко, і його назва поетична, і його люди, і легенда про те, що нібито в долині Гнилої Липи во врем'я оно сиділо плем'я русичів, яке володіло чарівним намистом... Намисто давало їм вогонь, світло, силу... давало доти, доки боярове не розірвали силянку і не розділили намистинки поміж себе, а кожна окрема намистинка гасла.
Словом, Богдане, тішуся, що саме інженер Доброчин з колегами нове бурштинове намисто творить. Ну і так далі. Боюся, що від хвилювання знову перейду на високий штиль. Гадаю, ти мене розумієш.
...Кланяйся своїй Христині і поцілуй за діда Мар'янку".
ВІДСТУП ПРО ШЕРШУНА
Набачився Тимко Шершун усього на тутешньому ринку, а снилося чомусь відро слив: сині, припудрені сизим пилком, вони заслонили .собою і яблука, і груші, і картоплю, і м'ясо в ятках, і всяку зеле-нину, що оберемками духмяніла на прилавках. Це, певно, через те, що Тимко давно слив не куштував, бо ще яблуко зрідка, якщо не свіже, то-бодай квашене, перехоплював у рибкоопівській чайній після якогось там келишка, а про сливи й зовсім забув, що вони десь ростуть і родяться.
Не ростуть угорки на студеному Білобережжі... Тому ниньки й снилися.
Щоправда, бабця з Польських фільварків уміла по-крамарському товари прихвалювати, що, мовляв, її сливи і роду угорського, і на смак солодші від меду, і на дотик пругкі...
Бесідлива трапилася бабця.
Але могла б і не вихваляти своїх слив, бо Тимко й так бачив, що добрі. Без бабиного дозволу узяв кілька штук, кинув до тарганистого рота, хруснув зубами, жовтавий сік бризнув по губах...
— Солодкі ж, чортяки,— виплюнув під ноги кісточки.— І по скільки ж, бабцю, дерете за кілограм?
— А я на кілограми не торгую. Марудно,— проспівала тоненько бабця.— Беріть відро, га? За руб п'ятдесят віддам.
Тимко Шершун на кам'янецькому торжку не базарював уже десь четвертину віку, ціни на садовину міряв північними прейскурантами, тому витріщив і без того булькаті очі.
— Ну-у?
— Хіба дорого? — образилася бабця і гоноровисто запищала посічені зморшками губи.
— Та чо!.. Навпаки,— поспішив заспокоїти стару.— Оце житух-ха — аж прицмокнув язиком.— Д-да... По руб п'ятдесят, значиться, за відро? Беру.
Наладував сливами сітку, понасипав у кишені. Нипав поміж ятками і попльовував кісточками. Ринок гудів приглушено, ліниво, як обкурений димом рій. Проте і цей стриманий гамір не пробивався до Шершуна. Тимко, як і всі тут, штовхався, прицінювався, жзугурив очі від вранішнього сонця, воював з осами, що обсідали солодку сітку. Робив усе це механічно, свідомо відчував тільки вагу слив та ще в мозку якимись внутрішніми очима бачив півтора карбованця, заплачених бабці.
Житух-ха...
Ще нічого собі не сказав і ще нічого певного не вирішив, але вже достеменно знав, що зостанеться в Кам'янці. Чи назавше? Хто зна... Можливо... Півтора карбованця за відро слив заворожили його остаточно. Перспектива дешевого і ситого життя вистелювалася білими полотнами зримо і ясно. Він ішов тими полотнами і уявляв хатину в садку на передмісті, в Карвасарах, і пишну молодичку у вікні, дарма що давно розміняв п'ятдесятку.
— А то ж, гадаєте, добре? Нудить від перепою,— висповідався Шершун.
— Буває,— хитнув брилем дідок.— Лише не варто було лягати на осонні.
— Чорт мене не вхопить,— Тимко зневажливо махнув рукою.— Сонце, кажуть доктори, найкращий лік. Я за ним, панедзєю, знудьгувався, як дитина за маминою цицькою.
— Певно, здалека приїхали?
— Зараз? Звідси, панедзєю, не видно. З півночі... з Білобережжя.
— А-а,— невиразно промовив дідок і зацікавлено обмацав очима Тимкову статуру. Шершун майже фізично відчував те обмацування, гнівався. "Обзирай, обзирай, панедзєю",— сопів він у рудий вус, що стрепехато кущився під носом.
Дідок, видно, чи не мав його за колишнього арештанта. Бо спитав:
— Давно ви звідси?
— Звідки? — насмішкувато обізвався Шершун.
— Та гадаю... з місяць...
— Погано про мене думаєте, панедзєю,— Шершунові брови сповзли на очі.— Я на Білобережжі рибку ловив і рубчики кував,— засміявся несподівано. Коли ж Тимкових уст торкалася смішинка, то відразу засвічувалось і ясніло все його видовжене обличчя: сміхом променилася кожна зморшка, сміхом полуменів кожен рудий волосок, і тоді рудий Тимко ставав золотим.
Чи здогадувався про це Шершун? Мабуть, ні, бо посміхався він рідко.
— Мабуть, старію,— похнюпився від Тимкового сміху дідок,— коли вже не можу розпізнати людини. Колись вистачало одного погляду, аби я міг сказати, що це за людина.
"А щоб ти скис,— добродушно розмірковував над його словами
Шершун.— Диви, мовить, що старіє... Та ти, панедзєю, давно струхлявів, сімдесятку, певно, маєш криту, бо і руки в тебе трусяться... і зсохся на помело".
— Слідчим, панедзєю, працювали, що вміли бачити людину, як через скло? — врешті промовив Шершун.