— Та де,— запротестував дідок.— Учителем...
Шершун учителів не любив, залишилася ця неприязнь із далекого школярства... далекого... зеленого... а гляди, живе неприязнь і понині.
Запанувала ніякова мовчанка. Тінь од Турецьких бастіонів розрослася і сягнула зубцями дороги. З Вітряної брами вигулькнула і погойдалася на Польські фільварки карета швидкої допомоги. На приземкувату стіну, що, стоячи вздовж берега Смотрича, стерегла колись підступи до Вітряної брами і Турецьких бастіонів, осідала звихрена колесами пилюка. За річкою сонце лизало червоними язиками круглу, новими ґонтами вимережану маківку ще однієї башти, назву якої Шершун не пам'ятав. Учителеві здалося, що чоловік з Білобережжя мовби пильніше приглядається до тієї маківки, тому пояснив:
— Настінну теж реконструювали... Добрим, чуєте, вітром повіяло, повернулися у нашому місті лицем до історії... камінець до камінця тулять,., бережуть... А у нас є що берегти. Цілий заповідник середньовіччя...
"Кому ти розповідаєш, панедзєю,— славно-явно, немовби навмисне, позіхнув Шершун.— Я тут всі закамарки облазив".
Голосне Тимкове позіхання розсердило старого. Він, може, гострив на язиці колючкувате слово, але, глянувши в заросле Тимкове обличчя і на довгі ручища, спитав:
— Ви в нашому місті вперше? Шершун не квапився відповідати.
— У гості, може, приїхали чи на відпочинок? Кам'янець прошу вас, це курорт без курортників. Клімат м'який... пейзажі мальовничі.. А історія...— Старий учитель встиг забути про Тимкове позіхання і вже готовий був читати йому цілу лекцію про своє місто.
— Перестаньте, все це знаю,— грубувато перебив старого Шершун.— Я просто... гм... повернувся.
І він стенув плечима.
— Це закономірно,— чомусь зрадів учитель.— Бо де б чоловіка доля не носила, але коли наступає його осінь, коли спершу зрідка, а згодом частіше до нього приїжджає карета швидкої допомоги, тоді він пакує валізи і повертається на рідну землю. Так, так, у цьому є певна закономірність.
— Говорите, ніби з книжок читаєте, панедзєю,— покепкував з нього Шершун.
— Мене, до речі, звуть Василем Юхимовичем Доброчином...— відрекомендувався старий, злегка нахиливши голову.
— А мене — Шершуном. Тимофій Петрович Шершун. Не чували про такого? — Тимка починала забавляти ця розмова.
— Ні,— придивлявся до нього вчитель.— Ні, в мене не було такого учня...
— Ми квити, панедзєю. Ваше прізвище Шершунові теж нічого не говорить. Як, зрештою, нічого не говорить і ваше казання про рідну землю. Ми з вами люди, слава Богу, не нинішні...
— Пробачте, щось не второпаю,— заметушився збуджено Добро-чин.— Ви що, заперечуєте природне для кожної людини синівське почуття до рідної землі? — старий вийняв з кишені окуляри, осідлав ними носа і здивованим, трохи розгубленим поглядом вперся в Тим-кове обличчя.— І навіть ображаєтеся, що приписую вам це почуття?
— Чого б я мав ображатися? Я такий чоловік, який нічого не заперечує і нічого не береться стверджувати. То таке діло... Я простий роботяга, високих шкіл не кінчав. Але ношу на карку голову, а не гарбуза, маю вуха й баньки — отже, щось спостерігаю, бачу...
— Ну-ну,— підганяв бесіду Доброчин.— І що ж бачите, що відкрили для себе?
— Я, панедзєю, відкрив, що оте синівське почуття, як ви кажете, до рідної землі... усі ті сльози, охи й ахи зосталися в минулому, якщо воно в когось і тепліє, то як забобон.
Старий учитель схопився з місця.
— Забобоном називаєте любов до рідної землі? Похвально, дуже похвально... Це справді відкриття. Тільки не розумію, чому те почуття зосталося в минулому?
— Бо колись, скажімо, хазяїн тримав якусь там десятину землиці, він і вростав у неї по пупець. Коли б міг, то повернувся б до неї і з тамтого світу. Оце була любов...
— Ви трактуєте про любов до рідного... як... як куркуль. Але ж це дві різні речі: святе синівське почуття до отчої землі і приватновласницькі інстинкти. Я маю на увазі перше...
— Я, панедзєю, теж говорю про перше,— припечатав не без задоволення Шершун.— Власне, мені здається, що перше й друге злиті, цілі... мов яблуко.
— І у вас особисто, товаришу Шершун, отут у серці,— старий тицьнув пальцем йому в груди,— нема... ні крапелиночки нема отого святого почуття? Чи ви просто, немолодий уже чоловіче, позуєте?
— Чи воно святе — на зуб не пробував, але чого нема, того нема,— хвалився Шершун. Йому завше подобалося дразнити людей, заперечувати їм навіть тоді, коли вони мали рацію. А зараз і не потребував кривити душею. У нього справді не тенькнуло в грудях, коли вчора під'їжджав до Кам'янця.— Чого б то я мав позувати? Я раніше про це навіть не думав. Тому й жилось якось вільно... мов птахові.
— Але ж бо й птах має вітцівщину...— жахнувся Доброчин.— Уперше такого оригінала зустрічаю.
— Е ні,— заперечив Шершун.— Не можна казати, що я без віт-цівщини зовсім. Вітцівщину ніби маю. Просто чоловік має з чого виби-
—
рати. Тут не сподобалося — вузлик на плечі і гайда на нове місце. Ви ж чули, Василю Юхимовичу, що риба шукє...
— Чув, чув,— заслонився долонями Доброчин.— Можете не договорювати.
— Але ж цю придибашку не дурний вигадав,— напосідав на старого Шершун.
— Дурний не дурний... але мені в голові не вміщається...— скоріше самому собі, аніж Шершунові, говорив Доброчин.— Людина, прошу вас, крім куцої філософії про те, що риба шукає, де глибше, має ще щось... повинна мати. В одного це можуть бути спогади про дитинство... про першу росу в досвітковому полі... в другого — материна пісня... татова казка... У третього — перша виточена на заводі деталь... Нарешті — історія. Без цього всього людини нема, є перекотиполе.
— Говорила-їхала, панедзєю,— Шершун зверхньо поклепав учителя по худих лопатках.— Бачу, що до згоди ми не дійдемо. Ви ідеаліст, а ми,— Тимко розгонисто бубнив себе у груди,— ми люди прості: нам би гроші і харчі хороші. Ми матеріалісти.
— Перестаньте, прошу,— замахав обома руками старий Доброчин,— товкмачити і краяти філософію на свій лад. Поясніть краще: навіщо розпинаєтеся за когось, чому промовляєте від імені багатьох "ми"? Адже тільки ви один сповідуєте таку віру.
— Аби ви, Василю Юхимовичу, здоровими чулися,— блиснув Тимко частоколом жовтих зубів.— Не я один, ой ні. Уявіть собі, панедзєю, що на сільському сході або просто на колгоспних зборах в по-дільському-таки селі... десь тут поблизу... об'явився б вербовщик з того ж таки Білобережжя і сказав громаді таке: "Граждане колгоспники, кличу вас у наші північні краї. Кожному, хто переселиться туди, наділяємо у вічне пользування хутір з центральним опаленням, помаранчевий садок, пасіку. Дістане також автомобіль "Запорожець" нового випуску плюс двісті рублів місячної зарплатні..."