На щастя, даремні були її страхи; цямриння непорушно стояло на місці, голінастий журавель по-старому дзьобав носом припнуту цеберку... куди ж летіти журавлеві... час-бо непевний... а тут півколом обступили його і пильнували, як вартові зі списами, молоді тополі... топольки позаторік Яринка садила. Яринка на горбі геть-чисто здуріла від утіхи: крикнула причаєним, заснованим маревом полям щось веселе і зухвале, притопнула босою п'ятою і рушила в танець. Ніхто б не вгадав, що то був за танець, якого він роду, та це Яринку й не дуже обходило. Повинна ж якось відсвяткувати свою радість од того, що живе все-таки на світі Глибока криниця.
Живе, ха-ха-ха!!!
Веселість розхлюпувала навколо морем, ніби на світі не погримували гармати, мовби й не було оцього незжатого поля, згарищ, смертей, дороги, захмареної курявою. Жінка витанцьовувала, гейби збиралася водою з Глибокої криниці погасити війну і залити гітлерчуківську саранчу.
А опісля, уже втихомирена і натруджена, з відрами напоготові, присіла біля шляху в тіні своєї гарби з бочкою води і ждала полонених. Ідуть...
Передні не повірили у бочку з водою, а задні повірили у подільське марево-видіння, і учинилася колотнеча. Не помагали ні окрики конвоїрів, ні їх приклади ковані, та, певно, і кулі не примусили б полонених поминути бочку з водою. І хто знає, чи то в конвоїрів озвалася людяність, чи забавлялися вони спогляданням скіфської спраги; досить того, що Яринка безборонно цідила хлопцям у відра, у казанки, в пілотки, просто в долоні... цідила воду квапно, втішаючись у душі, що люди знову мають у ній, Яринці, потребу... цідила і мимохіть клала собі на серце зблиски очей полонян, слабі усміхи на запечених губах, а то й підморгування. Вона теж^моргала, як змовниця, косячись на шваргунів, мовляв, пийте, хлопці, вода ця не проста, з Глибокої вона криниці, нашим воріженькам й не сниться, що од неї наберетеся сили і віри. Зараз вам... усім нам до зарізу треба віри. Тому пийте, хлопці. Я ж бо не сліпа, як Телеп, виджу, що ворожба моя з бочки на вас ділає, та шваргу-нам цибатим про це ні пари з уст, хай воно залишиться між нами своїми, я нині ще не одну сотню напою. І таки напоїла ще дві валки.
На чолі третьої дибав Рудий Унтер. Унтер, певно, розгадав Ярин-чину ворожбу, бо зрешетив автоматною чергою бочку.
Вода бризнула цівками, полоняни хіба лише закропилися... хіба котрийсь хлепнув на ходу долонею... хіба котрийсь зволожив губи.
І то добре.
Яринка лежала під колесом і, не дивуючись, що її з Телепом не вбито, бо де ж тепер, коли люди мають у ній пекучу потребу, є час вмирати; пригадувала іншу скорострільну пальбу, давнішню, але не приглушену роками, таку ж виразну і тріскотливу, як оця, щойно пущена Рудим Унтером.
Тоді несла Дмитрові полуднувати.
Горів ясний день, було переджнив'я перше колгоспне, було передчуття зустрічі з Дмитром, що копав з п'ятьма іншими комсомольцями криницю у видолинку серед колгоспного масиву... криниця колгоспові конче знадобилася, бо до села далеко, а доокруж жодного джерела. Отож і взялися хлопці...
І раптом: та-та-та...
Дмитро ще жив. Шептав, що налетіли повстанці отамана Яцька Держня і посікли ось... я вмираю... а може, не вмер би, якби напився води з молодої криниці... але криниця ще не виповнилася для мене... для інших виповниться.
Виповнилася, чуєш, Дмитре, для жнив колгоспних, для сівби...
Виповнилася, чуєш, Дмитре, для полонян.
...Увечері при каганці Яринка стругала і забивала вербові кілки в дірки від куль, конопатила бочку клоччям, смолила, і при цьому не забувала припадати до бочки вухом... припадала і гатила по ній кулаком, наслухояуючи, чи не деренчить. За її роботою стежив з порога бригадир Іванцьо, який вернувся додому з бігів без шафи із дзеркалом.
— Ліпше б ти, Яринко, покинула небезпечну затію, га? — радив несміливо, позираючи сторожко на ворота.— За таке дєло нова влада до стінки раз-два. Бо ж це, рахуй, сочувствіє, поміч советам... супротив новій владі. Смислиш?
Яринка мовчки переступила поріг, а заразом ніби й переступила Іванця. Скрипнув за ним перелаз... за перелазом кахикнув у кулак: "А ти козир-баба, Ярино Коляда". Від похвали всміхнулася, тепер можна налити у цебер літепла, скупатися і постелити білу постіль.
Не спалося.
Ждала.
Уперше за вервечку років не ждала Дмитра. Очікувала справдання ворожби. І навіть не здивувалася, коли ген-ген по опівночі хтось шкрябнув у шибку. Не накинула й спідниці, вибігла в сорочці на поріг. Кілька постатей насторожено тулилося за рогом хати.
— Не лякайтеся, тіточко,— виступив один наперед.— 3 полону втікаємо.
— Куди? — шелеснула губами.
— Війна лише починається. Хай собі фріц не думає... Більше міг не пояснювати. Вхопила його за рамено, притисла ошелешеного до грудей і цмокнула в щоку, на диво ніжну, юначу. Справдилося!
Батько синові:
"...Ех, Богдане, якби Шершунові та кухоль Яринчиної води з тієї криниці, га? А що, стежка-бо до неї не заросла й понині..."