МОЇ БРАТОВЕ ДЕРЕВА
Я був сьогодні в гостях у карпатської ночі, сидів біля її ватри, і вона вділила мені з правічних комор, де сховані в бербениці з білими опришківськими сороківцями прадідівська ясна зброя і мудрість поколінь, що давно спочивають під зеленою муравою цвинтарів,., уділила мені ніч жбан добрих чарів.
Тепер я пан над панами.
Схочу — надіп'ю з жбана писаного й обернуся в птаха, щоб з високої високості оглянути зором отчу землю;
схочу — пригублю з писаного жбана й стану оленем-биструном, бо лише йому одному дано напитися води з заповітного лісового джерельця, яке випливає з серця землі;
схочу — і виросту ялицею; і тоді всі вітри карпатські віятимуть у мої груди, всі пахощі світу білими хмарками осідатимуть на моїй кроні, і всі близькі й далекі калатальця, дзвоники й поважні дзвони розвішу на своєму пагіллі.
А може, нап'юся добрих чарів із писаного жбана і стану лісо-поклонником? Гадаю, що це не дуже великий гріх прилюдно молитися лісові... хоч, врешті, пощо згадую гріх, якщо поклоніння лісові — це завжди доброчинство й свято. ї їй-бо, кожному з нас не завадить бодай один раз на рік вириватися з душних і гамірливих міст і поспішати до зеленого храму. Чуєте: тобі не завадить... тобі... вам... мені... Усім нам.
Ви, можливо, деякий час будете стояти на порозі храму трохи розгублені й мовби придавлені величчю смерекової колонади, яка силу свою черпає з надр землі, а кронами підпирає небо, і котра, здається, не має ні кінця ні краю.
Колонада смерекова — як зелений чутливий дзвін: кожний ваш крок — це гарматний постріл, кожне ваше слово тут дивним чином дужіє, множиться устократ, а ваш крик — то це вже ціла ланцюгова реакція або ж млинове коло, що, зірвавшись з своєї осі на якійсь узвиши-ні, дедалі набирає розгону... і вже відгомін-колесо шаленіє, мчить лісовими дебрами, як буревій, аж поки не пригасить його долина або ж не спинить лету глибокий ізвор. Але навіть там, на дні ізвору, відгомін б'ється ще й борсається, як поранений кінь.
А потому він вмирає...
А потому в первозданній тиші дзвінко, мов лита із чистого срібла, зривається з дерева крапля роси:
— Дзі-і-іньШ
Крапля розбризкується на тисячі скалок, скалки виблискують, мерехтять, переливаються на мережаних віялах папороті, як коштовні діаманти, і якщо в цю хвилину ліс прострілюють сонячні промені... А сонячні промені в лісі, як натягнуті півмітки ниток... то ви мимоволі стаєте свідками казкового дійства — на ваших очах розквітає папороть: росяні скалки спалахують то малиновим, то зеленим, то синім сяйвом. Виявляється, що від вас і від сонця залежить: зацвісти, а чи зостатися пустоцвітом лісовій папороті.
А потому купається у сонячному літеплі, лопотить на вітрі кований з позеленілої мовби бронзи буковий листок...
А потому напливає хор пташиний...
А потому туркочують мирні скоростріли дятлів.
І знову роса:
— Дзінь-нь-нь!!!
Це починається чародійство. Ви самі не помічаєте, як зливаєтеся з пралісом, розчиняється в його тиші і його звуках.
І настає очищення від буденної суєти, дрібних помислів; для вас стає рідною і близькою кожна бадилинка, вінчик косиці, пагілля дерев. Вас проймають високі думи про вічність і незнищенність життя, про плодючість і розмаїття природи. Ви ніби меншаєте у своїй людській гордовитості, вас нема, ви зникли... ви в пошумі лісовому, в темній лавині мохів, в стовбурах... в горбатому переплетінні кореневищ. Не лякайтеся цієї хвилинної слабості, вона швидко минеться, на її місце прийде тверде розуміння, що лісова сила і краса беззахисні перед вами, ліс залежить від вас, бо ви Людина.
Мабуть, лише в лісі серед велетнів-дерев людина в повній мірі осягає свою силу; і, мабуть, тільки в лісі, де контраст буяння соків і спорохнявілої мертвеччини пнів по-особливому разючі, вона відчуває свою відповідальність за майбуття зеленого вбрання планети. Тому зазивно волають трембіти...
Тому кличу вас під зелені склепіння на побачення з самим собою, на думу-роздуму, на весільну красу й на здибання з казкою...
Чого смієтеся? У наш раціональний, заснований павутинням дротів час і раптом казка? А чом би й ні? їдьте собі до порога зеленого храму автобусом, електричкою або й летіть літаком, але на лісовому порозі таки признайтеся, що в кожного з нас десь глибоко сидить жадання казки, ми тільки не завше знаємо, в які двері постукати і сказати:
— Сезам, відчинися...
Тим часом кожна казка починається дуже просто. Пам'ятаєте: "За високими горами, за далекими морями в одному королівстві був собі й жив собі..." В простоті карпатської казки я переконався, коли всю ніч просидів біля ватри, а на ранок володів уже цілим даром — писаним жбаном із чарівним трунком. Ніч у Карпатах — це не просто певна кількість годин від заходу до сходу сонця, це ціле таїнство, збурене й покликане до життя полонинським ватагом: в такі ночі виходять з вертепів щезники, бісиці, лісовики, мавки... в такі ночі по-людському розмовляють дерева й перешіптуються трави... в такі ночі оживають легенди й у синьому полум'ї очищаються бозна-ким і коли закопані скарби... в такі ночі на найвищих полонинах засіваються, ростуть і тужавіють зела, що повертають людям здоров'я.
І хіба після цього дивно, що й звичайнісінька вода з мого писаного жбана обертається в чар-трунок?
Я уявляв, що сидимо біля гірського чуркала. Наші похідні кеди, намети, рюкзаки, фляги лежать розкидані й забуті, а я підставляю свій жбан під струмінь води, і мій писаний жбан переходить з рук в руки, жадібні вусаті вуста припадають до його крис: і п'ють, і п'ють...
Так починається моя казка.
І я після ковтка гірської води вже достеменно знаю, що ви прийшли у гірський край не просто нудьгуючими туристами, ви прийшли сюди синами своєї землі, щоб пізнати її красу, збагатитися її багатством, намилуватися нею — і ще більше полюбити.
І вже для вас, залюблених, ліс — не тільки гурмище дров, стоси майбутніх дощок і купи трачиння, а цілий таємничий і звабний світ.
І вже для вас ота нависла скеля — не тільки дикий камінь, а деталь у храмі краси, різьблений дощами і вітрами портал, а, може, й заклята ворожбитом зла людина?