Уже вечоріло, коли ми піднялися на Замкову гору. Панувало літо: на заході в червоному горні дотлівало сонце; парк, наскрізь пронизаний свіжим леготом, повнився людськими голосами. І ніхто не звертав уваги на двох диваків, які нишпорили по майданчику, що його в середині п'ятидесятих років розкопував Олексій Онисимович Ратич. Це було, мабуть, чи не перше регулярне археологічне дослідження Львова. Саме тоді були знайдені докази руського походження нашого міста: зброя, висячі трубчасті замки, хрест-енколпіон, уламки скляних голубого кольору браслетів, шматки мідної бляхи, багато черепків кераміки ХІ-ХІІ століття, деякі із знаками Мономаховичів, що свідчило: тут працювала вотчинна гончарна майстерня. Шматки мідної бляхи, замки, зброя наводили вченого-археолога на думку, що саме на цьому місці стояв княжий дитинець.
— Це лише початок великої роботи,— сказав Олексій Онисимович, простягаючи мені піднятий ним черепок.— Візьміть,— додав,— цей черепок, може, не менш цінний, ніж дві корони і золотокований престол галицьких князів, які пограбував король Казимир, удершись до Львова 1340 року. Корони, може, ще колись віднайдуться. Черепок же сьогодні свідчить: тут справіку сиділи наші предки, а завойовники приходили й відходили, як приливи. Кажуть, що Львів сорок разів горів і тридцять разів зазнавав ворожих нападів. А проте стоїть!
Западав вечір. Місто, повите голубою імлою, світилося не окремими вогнями, не цятками... тисячі вогнів, наче плазма, розтеклися-розлилися в єдиному сяйві, і воно ясніло, мов один величезний ліхтар. Світилося моє місто на півземлі.
— Я гадаю,— згодом знову обізвався Ратич,— що не треба шукати прадавній Львів лише на Підзамчу чи ще десь в іншому місці. Львів стояв там, де стоїть тепер, на рівнині над Полтвою. Основний посад міг бути на сучасному Ринку. Місце рівне, річка поряд. Хіба не такі самі рівнинні, часом багнисті місця вибирали русичі для своїх городів? Наприклад, Звенигород був побудований серед багон.
Що я, неофіт, міг йому відповісти? Лише недавно в розмові з молодими науковцями Львівського історико-архітектурного заповідника уточнив для себе, що думки О. О. Ратича мають певне підтвердження: середньовічні історики (зокрема С. Окольський), опираючись на невідомі тепер документи, розповідають, що, наприклад, монастир Домініканців побудований на місці руської церкви святого Івана та спаленого палацу князя Льва. Там, де тепер височить католицький кафедральний собор, була церква Богородиці, яку Казимир III відняв у православних і віддав католикам. Отці-францисканці утворили свій кляштор на місці колишньої церкви Святого Хреста. Відомо, що на місці Успенської церкви стояв храм, що був посвячений трьом святителям — Іванові Златоустому, Василію та Григорію. Усі ці споруди розкидані не десь біля підніжжя Чортової скелі, на Підзамчу, Знесінні, а в центрі міста. Отже, приписування Казимирові II "закладання града" — звичайнісінька фальсифікація, яких було колись десятки.
А що пропонує археологія?
Львівська археологія за останнє десятиріччя зробила більше, ніж за сто років попередніх. На Замковій горі, не зважаючи на те, що наприкінці XIX століття під час насипання "копця люблінської унії" шовіністично настроєний натовп знищив чимало староруських пам'яток, археологи натрапили на фундамент круглої кутової вежі діаметром 9 метрів, яка, напевно, входила в комплекс оборонних кам'яних споруд давньоруських часів. Досліджено також вали Замкової гори. У саду Онуфріївського монастиря розкопано житло городянина XII— XIII ст. Чимало матеріалу XII—XIII століть виявлено в розкопі у дворі середньої школи № 19 на вулиці Замковій, зокрема стилос — писало, аналогічне знайденому у Звенигороді. Проведено також археологічні дослідження біля церкви Миколая та інших храмів. Учені схиляться до думки, що на сучасній площі Івана Підкови виявлено рештки стін найстаршого міського шпиталю.
Роботи попереду багато. Археологи буквально вимацують п'ятачки в середмісті, де не був би порушений пізнішими перебудовами давньоруський культурний шар. І, мабуть, мав рацію історик XIX століття Ізидор Шараневич, який писав, що чим більше він довідується про Львів, чим ближче "підходить" до нього... тим більше місто від нього віддаляється.
...А переді мною на столі уламок черепка, подарований Олексієм Онисимовичем Ратичем. У черепку затаїлися полумінь вогню і тепло руки мого далекого предка.
Як тебе звали, Майстре?
КРИНИЦЯ ЦІЛЮЩОЇ ВОДИ
Коли мене, як осіннє вороння, обсідає сіра буденщина... коли починаю губитися серед сум'яття днів, великих і дрібних справ і орудок... коли людські обличчя не закарбовуються у пам'яті, мовби дощі їх змивають, як написані рукою літери на склі, я полишаю все — нагальну роботу, зустрічі, розмови і, увільнившись від суєти, йду на прощу до місць, де знову можу обновитися, поглибшати, подумати, як казав Олесь Гончар, про велике; великим запричащаюсь, заряджаюсь ним і знову пірнаю у життєвий вир, уже не боячись, що загублюся, що здрібнюся на полову.
Ні, не треба боятися слова "проща", яке нібито пахне церковщиною, у древньому цьому слові закладена давня, як світ, людська потреба набиратися сил від освячених традицією місць і закладена людська жага торкнутися душею до коріння, до витоків, до криниць. З дитинства пам'ятаю: мої мама ходили на прощу не так уже й далеко — у сусідній ліс Монастир, щоб напитися з лісової кринички живої води; ні у криничці, що обросла легендами, ні у воді, що пахла суницями і папороттю, ні в дубовому навколишньому лісі нічого церковного не було... жила традиція, що вода з кринички "помагає на серце" — і тільки. Тому йшли і йшли до неї люди.
Очевидно, вода з криниць таки нам помагає. Хіба випадково в країні створено Товариство охорони пам'яток історії та культури? Була в цьому не лише закономірна потреба цивілізованої предківщини, а й визріла також людська потреба перехилитися через дубове цямриння і напитися води, що "помагає на серце і на душу". Є у Львові такі криниці. Я маю на увазі ансамбль — вежу Корнякта, каплицю Трьох святителів, Успенську церкву (що на Руській вулиці), площу з пам'ятником Іванові Федорову, місця, пов'язані з перебуванням у Львові першодрукаря, у тому числі і дворище Онуфріївського монастиря, де Іван Федоров був похований, міський арсенал, площу Ринок...