Новизна ця уже теперішня...
Споглядаючи із Замкової гори на його сьогоднішній день, мимоволі думаєш про тих, хто в жовтні-листопаді 1648 року штурмував фортецю. Було їм нелегко. До замку збіглася шляхта з Поділля і Волині. Боронилися шляхтичі затято, бо пам'ятали: пощади від кривоносівців не чекай. В штурмові загони Кривоноса летіли кулі, ядра з тридцяти п'яти замкових гармат, лилася гаряча смола. Добрим союзником шляхти була крутизна гори, її висота (397 м). Та велика зненависть ярилася в грудях повсталого люду до поневолювачів. Ненависть була більша, ніж страх бути похованим під кам'яним хрестом на горбі П'ят-ники. Козаки й повстанці вперто пнулися вгору до мурів і брам, поки врешті на вежах не замайоріла малинова корогва. А щоб у майбутньому не повторювалися смерті, щоб замок раз і назавжди перестав служити шляхті, в багатьох місцях мури були зруйновані.
Уже в сутінках я вертався до міста. Стежка серпантином звивалася поміж молодими соснами, поки не впала у крутий яр-вулицю з рештками бруківки та пощерблених східців. Там, наверху, ще дотлівав день, а яр уже засновувала темрява: бовваніли турми здичавілих садів, бузкові гущаки. Тут і там понад яром світилися вікна хат. Однак чомусь не вірилося, що це електричні вогні. Досить було стулити повіки — і в уяві виринали вогнища побіля халуп давніх русичів: десь тут між цими ярами жили гончарі і кричники, кремен ярі й каменярі, жили і живуть досі, бо глибоко пустили своє коріння у цю крем'янисту землю. І десь тут жили творці легенд.
Мусили вони бути людьми поетичними, бо кожний горб, скелю кременецьку, потік, стежку одухотворювали, давали їм імена, підносили до символів. Візьмемо, наприклад, потік Ірву, той самий, що кволо сльозиться у жолобищі під моїми ногами. Вслухайтесь у цю назву: Ір-ва. Що означає це незнане в тутешніх краях дівоче ім'я? Звідки прийшло сюди? А може, нізвідки й не приходило? Може, є відгомін історичного факту в оцій ось легенді?
Послухайте:
Діялося це в сиву давнину, коли ще Київ не був Києвом, коли люди слов'янські жили окремішньо племенами, і єднало їх, ріднило тільки Слово. Кременцем у той час володіли дуліби. Мали вони свого Старійшину, хоробру людину...
І була в Старійшини вродлива Ірва.
Якогось століття, якогось року впали на землю дулібів полчища обрів. Облягли вони смертельним перснем Кременець і мовлять:
— Каган наш милосердний. Хай віддасть Старійшина свою доньку заміж за нього. Тоді підемо собі з миром.
І свати обрів подали Ірві бобряну хустину, ткану в східних краях.
— Що будемо чинити, доню? — спитав її Старійшина. Ірва розірвала хустину навпіл і сказала:
— Коли хустина зростеться — стану тоді жоною кагана. Не можна купувати волю народові ціною безчестя його доньок.
— Правду мовиш, дівчино,— хитнули головами сивочолі думці. І почалася січа.
Вдень і вночі літали над городами ворожі стріли, дзвеніли мечі й списи, текла струмками кров. Трупів там лежало, як снопів на житньому полі. Ось полягли старі думці, впав Старійшина...
І тільки Ірва з батьківським мечем у руках металася на побоїщі: де впаде її меч — там сто ворогів гине.
Давно обри прошили б її білі груди отруйною стрілою, якби каган не перестеріг:
— Живою її візьміть. Люба вона мені. Дивіться, яка краса. Обри звужували навколо неї кільце.
Обри волали: "Здавайся!"
Вона ж замість полону вибрала смерть. Кинулася з високої скелі додолу. І там, де дівчина впала,— пробилося джерельце. Потекла з нього вода — Ірвині сльози.
Правда це? Поетична вигадка? А може, історична правда вдяглася в поетичні шати? Хто знає... Мабуть, зеренце істини тут є, як є воно в переказі, що на горі Божій під Кременцем був переможений готами і розіп'ятий разом з сімдесятьма своїми прибічниками вождь антів Бож, гой самий Бож або Бус, про якого ще в XII столітті пам'ятав автор "Слова о полку Ігоревім..." Знову загадка кременець...
Згадки чекають свого розкриття і на горі Божій, і на горі Замковій, і на горі, де був Данилів град.
...Вночі мені снилися лопати археологів і заїжджий з Києва артист, який того вечора читав у районному Будинку культури вірші українських поетів.