В Івано-Франківську, як повідомляє преса, не могли не прислухатися до подібних сигналів. При облвиконкомі створена спеціальна комісія для встановлення місць поховання жертв сталінських репресій. Організовані три робочі групи в Тисменицькому, Надвірнянському та Рожнятівському районах. На місцях перепоховання будуть встановлені пам'ятники, уже оголошено громадський збір коштів.
А поки що на могилах стоять розіп'яті хрести.
Хрести волають: пам'ятайте про них!
Пам'ятайте, люди добрі, також про мучеників-в'язнів стрий-ської тюрми. Очевидці К. М. Осташ, Д. О. Бабік, О. В. Заяць свідчать Львівському "Меморіалу", що тут, у стрийській тюрмі, живцем замуровано 32 в'язні. В одній камері наткнулися на "довгу залізну кухню, в якій були вирізані великі діри; над тими дірами висіли люди. Руки мали зв'язані колючим дротом назад і гаками зачеплені підборіддя. На ногах — зовсім обгорілі стопи, тільки чорні кістки до колін стирчали..."
Ви десь читали про подібне? Десь чули про дикунське катування? Чи, може, вичитали з книжок про жахи Середньовіччя? Яку ціль, "вищу мету" сповідували кати з синіми околичниками на кашкетах? Невже сповідували комунізм — суспільство, про яке марили Маркс і Енгельс? Не вірю, що це начебто були ідейні люди, навіть не'вірю, що це були фанатики, які звично виконували наказ. Були це нелюди, зграя псів, спущена з ланцюгів. А може, це справді прийшли, як розмірковують релігійні люди? нечисті з пекла?
Не хочу у своїй розповіді повертатися назад, бо вже була мова про самбірську тюрму, однак, продовжуючи думку, про "пекельне" походження сталінських катів, не маю права не навести бодай кілька речень із листа Петруні Михайлівни Терешкович, яка проживає у селі Верхній Лужок Старосамбірського району на Львівщині. Вона впізнала в тюрмі серед закатованих свого чоловіка: "У грудях у ньго були чотири рани від ножа, на голові не було волосся, рот був зав'язаний і повен скла..."
І повен скла...
Із Миколаєва на Дністрі мені прислали копії фотографій жертв сталінського терору. Ці були посто розстріляні біля села Димна, кинуті в болото і злегка замасковані гіллям. Кати навіть не мали часу вивести на сухе вантажну автомашину ФК 99-43, яка забуксувала в потоці. Серед жертв пізніше були опізнані адвокат Володимир Здеб-ський, директор школи Герасимович, лісничий Гонтарський та інші. Жителі Миколаєва та околиць знали їх як чесних і добрих людей.
У лісовому потоці під Моршином теж було знайдено 23 трупи чоловіків і однієї жінки. В. М. Мигас у віснику Львівського "Меморіалу" "Поклик сумління" (1989) розповідає, що руки всіх жертв були скручені дротом. Стріляли в потилицю з простої гвинтівки.
Поховали невідомих у могилі поміж селом Лисовичі і селищем Моршином. Ясна річ, що після війни могила була знищена як "бандитська", як, зрештою, десятки й сотні інших. У 1988 році її відновили, поставили березовий хрест. І раптом... і раптом однієї ночі хреста не стало. Комусь він про щось нагадував. А може, блудять у моршинських лісах вовкулаки, ті, яким сняться постріли в потилицю?
Ох, як комусь хочеться у нас стріляти!
А хрест на могилі люди поставили новий. І поставимо третій, четвертий, сотий! Чуєте?!
Очевидно, моя розповідь про могилу на Україні буде продовжена безліччю свідків-очевидців, публікаціями документів, фотографій, списками прізвищ закатованих. Бо документи, прізвища, докази конче потрібні. Пише мені з м. Києва Г. Є. Запольський про те, що він, прочитавши мою статтю "Свіча перед образом мученика Михайла" (Жовтень.— 1989.— № 10), пройнявся сумнівом, що тяжкі звірства у львівських тюрмах вчинили працівники НКВС. І далі він цитує літературну мозаїку В. Карпова "Маршал Жуков, его соратники и противники в годы войны и мира" (Знамя.— 1989,—№ 11): "В городе Львове членами Украинской националистической организации (ОУН) поднята паника, организовано нападение на тюрму, откуда выпущены политические заключенные". І далі мій кореспондент пише: "Чи справді винні в цьому жахливому вбивстві органи НКВС, а не бандерівці, які, випустивши своїх, повбивали комуністів, а також невинних людей? І зроблено це було для того, щоб заплямувати органи НКВС".
Що можна сказати з приводу цього наївного чи хитромудрого листа? Що смішно говорити про "напад на тюрму". На котру? У Львові їх було три. І хто "нападав" на тюрми в десятках інших міст і містечок Західної України? А крім того, є сотні свідчень родичів, є уже чимало документів, що збереглися у могилах, які підтверджують, що це не була ні бандерівська, ні німецька робота. Зрештою, чому б авторові листа самому не приїхати, скажімо, в Івано-Франківськ та поговорити — ні, не з членами Руху, а з працівниками державної безпеки, вони чесно розповіли б йому, хто й на кого відливав кулю улітку 1941 року.
До речі, з Івано-Франківська мені надіслали свіжий номер неформального видання "Крок", який датується груднем 1989 року. У статті Р. Круцика я знайшов список прізвищ, прочитаних з "могильних" документів, а також на особистих речах загиблих: Василь Онуфрійович Бойків з Бурштина і Григорій Васильович Голинський із Делятина, Ярослав Ярославович Гургула із Бурштина і Микола Петрович Корпан із с. Деліїва, польський підстаршина Станіслав Іванович Мишковський із Тернополя і мешканець села Павелче Федір Олексійович Пастушен-ко, Мирослав Лущак із Станіслава і Марія Олексіївна Касюк із Кут. Є ще прізвище Войнарович (чи Войцарович, важко відчитати), Лазур-кевич (чи Мазуркевич) Григорій Михайлович, є Максим'юк, Стасюк, Ухач, Максимів, Козьмик, Пирус...
Автор статті у "Кроці" називає також імена тих, хто судив, стріляв, обливав бензином, підпалював, виймав очі жертвам Дем'янового Лазу. Є у цьому списку головуючий на засіданні трибуналу Стругін, і секретар, інтендант 2-го рангу Скорик, є Храбров — технік-інтендант 1-го ранку, є Тараканов — інтендант 2-го рангу, є політрук Двінін, є якийсь Жданов, є сержанти держбезпеки Анієнко і Тихонов.
Цілком може бути, що всі названі дотепер живі й здорові, поби-рають великі пенсії, регулярно ходять по продукти в магазини для ветеранів, б'ються щиро у груди, що мають заслуги "перед Родиной", бо нібито будували соціалізм. І скрегочуть вставними зубами: "Ми ще повернемось!"