Володимирко потирав долоні, що свербіли, — просили меча, й пригадував той скрутний час, коли крадькома від галицького віча й зневірених поразкою під Звенигородом бояр гартував із кметів перші сотні постійної дружини, мріючи про могутність ромейських когорт.
Та минулося...
У тому минулому він раз і назавше відрізав язик вічевому дзвонові, бояри і купці теж відчули міць його руки. Бо не сотні, а тисячі — цілі болгарські та сербські когорти, найняті за Дунаєм, стоять готові до брані.
Під Перемишлем, однак, когорти найманців не втримали бродів через Сан і, затиснуті уграми й киянами в улоговині між Саном та його притокою В'яром, були розбиті і розсіяні. Ой, полягло тоді болгар і сербів без числа... Щастя, що галицький полк урятувався, запершие? у Перемишлі. Володимирко знову, як під Звенигородом.
був змушений вдатися до підкупу... на цей раз угорських банів та єпископів. Через послів своїх — печатника Остафія та Звенигородського посадника Збігнєва Івани-ча просив Гейзу:
— Королю ясний, змилуйся, і не віддавай мене на поталу Ізяславу. Згадай, іцо не раз я ставав до помочі батькові твоєму сліпому Беллі, а моєму тестеві.
— Змилуйся,— підтакнули куплені угорські єпископи.— Князь Володимир поранений лежить... при смерті. Гріх візьмеш на душу.
Уговорили-таки Гейзу.
Король послав до Перемишля своїх воєвод, Ізяслав — своїх. Володимирко, спеленаний полотном, під яким не було й малої рани, цілував хрестик, що ніби був збитий з хреста, на якому вмирав син господній, і підписав грамоту, в якій говорилося: "Навічно зрікаюся Погоринської волості... в покорі до кінця живота свого буду ходити під орудою князя Ізяслава... королю ясному Гейзі за видатки похідні заплачу дві тисячі срібних гривен".
Що хотіли, те й писали у грамоті переможці. їх сила і їх воля.
А він, заледве мирники покинули ложницю, схопився на ноги і люто погрозив їм услід кулаком.
І кулаком розтирав лівий бік. Серце то бігло шалено, б'ючись, об клітку ребер, то завмирало, як завмирає у кузні вогонь, коли майстро забуває полатати дірявий міх.
Ще тоді у Перемишлі, може, почав умирати князь Володимир.
У Перемишлі починалося, в Галичі — звершилося.
Веретено Ростиславичів успадкував княжич Ярослав цілком несподівано.
Це сталося літньої днини, коли великий князь київський Ізяслав прислав до Галича боярина свого Петра Бориславича, мужа "чоластого, вельми красноречивого, характером — нетерплячого. На Русі знали його також як великого книжника і літописця київського.
Ні, не по-гречному повелися в Галичі з київським боярином.
— Передай послові Ізяславовому, що тут я волос-телин: коли схочу — тоді й покличу 'го в гридницю! — скипів Володимирко, зачувши від печатника Петрову вимогу.— Я не поспішаю дізнатися про Ізяславове слово.
Хай жде Петро седмицю або й дві. Поки пиха з нього спаде.
Ходив прудко по хоромині й розтирав долонею груди там, де серце, яке після Звенигородської поразки майже щоднини давало про себе знати. Добре, що воно взагалі ще б'ється, особливо після торішньої ганьби під Перемишлем.
— Заспокойся, княже,— Остафій пробував утихомирити князя.— Муж Петро...
— Це той Петро Бориславич, котрий торік тицяв мені в Перемишлі хрестик цілувати?
— Він, княже,— кивнув головою отець Остафій.
— Тим паче, хай жде. А не хоче — скатертиною дорога.
— Це призвело б до нової брані,— попередив печатник.
— Хіба, гадаєш, він з добром приїхав? Нам до брані не звикати. Рано чи пізно, а зіткнемося ми з Ізяславом не на життя, а на смерть. Тісно нам обом на Русі.
Навіть отець Остафій, найближчий<до Володимирка муж, і то інколи шукав глибшого смислу в запальних рішеннях свого князя: що означає його вічна плавба проти течії? Звичайнісіньке самолюбство? Жадоба нових земель? Чи промисел господній обрав Володимирка на розбудовника Галицької волості? Так само розбудовує Русь князь Юрій Суздальський. Тільки Володимирко та Юрій з численної братії князівської не дуже зважають на окрики великого князя київського, а то й піднімають на Київ меч. Володимирка, правда, поки що перемагають і принижують, і, здавалось би, повинен він раз і назавше сидіти каменем у своєму Галичі, як побитий пес, повинен би... а він щоразу воскрешає з попелу й гострить новий меч.
Гострить-то гострить, а невдача Звенигородська, яка сталася шість років тому, тяжко вдарила по Володимиркові: ні полків тобі, ні срібла-злота. Інший змирився б, а він заходився поповнити скарбницю правдами й неправдами, обкладаючи непосильними податями смердів та ремісників, і... викликав ворохобу в Галичі, через яку замало не втратив отчий стіл. Князь покарав ворохобників жорстоко, як ніхто до нього не карав, але ворохоба навчила його розуму: хочеш їсти мед — не розполошуй бджіл. Тепер учився ґаздувати: Краснопіль — городок над Золотою Бистрицею, Коломия над Прутом — денно і нощно варять сіль. Нові соляні варниці задиміли у Дрогобичі і під Перемишлем. Сіль — золота жила Галича. Якраз завдяки солі князь Володимирко торік зумів вивести під Перемишль супроти угрів та Ізяслава сімдесят тисяч воїв, з них добра половина була найнята за Дунай-рікою серед сербів та болгар.
— Насмілюсь пригадати, княже, що лише вчора говорив я тобі про лист воєводи Милодовича, котрий пише: "Не швидше, ніж через сім-вісім седмиць приведу з Болгарії полк наємних воїв". Відомо тобі, що й князьки половецькі, котрі дали згоду служити Галичу за плату, досі не прислали жодного комонника,— перестерігав печатник.
— Тому й тримай Петра Бориславича у сінях подов-ше,— несподівано завершив бесіду князь.
А все ж покликав Петра на третій день. Київський боярин переступив поріг гридниці розмашисто і гордовито, але й не без хвилювання, дарма що бував у бувальцях. Затри дні Бориславич оглянув Галич і переконався: стольний Володимирків город не зрівняєш ні з Перемишлем, ні з Луцьком, ні з Берестям та многими іншими городами. Галич ріс і багатів, одягався в дерево й камінь, осторожився могутньо валами й стінами. І все це наверга-но за неповних десять років, відколи сидить тут Володимирко.
Мусив визнати боярин Петро: помилявся він до цих пір, недооцінюючи галицького князя. Ніхто ж інший, а таки він, Бориславич, назвав його колись, мов недоросля, з яким і рахуватися не варто,— Володимирком.