Суджу його, а він, може, не міг стати вище себе, бо князь князем залишається.
Суджу його, бо жадаю Русі добра, а того не бачу, що сам помилявся, прагнучи поєднати князя з народом; не можна примирити воду з вогнем".
Перегорнув Русин сторінку:
"Зустрів я нині на паперті храму Успення дворака й приятеля небіжчика Яна — Дуліба Покруча. Сидів тихий і сумирний, очі мав відкриті, а в тих очах — пустка. Він упіймав мене за полу корзна й проспівав: "Я білий птах... білий птах ударив дзьобом чорного". Мене, правду кажучи, пойняв жах, я скинув корзно, щоб більше не носити одежини, до якої доторкнувся прокажений духом.
А може, дух його воскрес у безумстві, може, заподіяння Я нові смерті омило його й очистило?"
Старий Русин, згорбившись і заклавши за спину руки, кружляв по світлиці: від порога до образів і назад. І так безліч разів. Любив він це ходження, так краще думалось... а думати-розмишляти було над чим. Ось Галич сьогодні-завтра осиротіє... Суздаль теж лишився без Андрія Боголюбського. Порожніють вежицг сторожові
на заході й півночі Русі. Всередині ж руського дому чваргі князівські.
Хронограф зупинився біля вікна, власне, зупинила його зачаєна тиша, що вливалася разом із осіннім духом до світлиці. Він збирався приглянутись до тиші, вслухатись у неї. А вона раптом озвалася на горі Галицькій ударами об дерев'яні била; озвалася гулко й тривожно, мовби добувалася з-під землі. Через хвилю до перших бил приєдналися ще одні, і ще, і ще...
— Князь умер! — десь внизу протяжно скрикнула жінка.
"Князь умер,— писав Русин. — Що тепер буде із землею Галицькою? — Хотів би я вірити присягам Володи-мировим і хресному цілуванню боярському, хотів би... і не можу, не маю права. Чую-бо: лисиці виють на черленії щити".
А в пущі на Горбах Анна народила сина. Василько, осліплений від радості, не помічав змученого усміху Анни, не чув лементу дитяти. Аж тепер щастя пригубив-ШИ) Чагрів син зрозумів, що воно в нього неповне. Були б тут, у пущі, люди, вони розділили б з ним радість, збагатили б його. "То треба кликнути сюди людей... тих, що воліють жити без князів і бояр. Збудую тут город... житиме в ньому вільна громада. На варті своїх світильників поставимо меч..." — думав Василько.
Івано-Франківськ — Львів 1966-1972 рр.