— Досить, що ти збудував... і спалив. Мені вона ні до чого: нема в мене гріхів. Вони вчинені по твоєму велінню. Крім того, я не багну спокою... я хотів би знову стати тим Дулібом, яким був до зустрічі з тобою в корчемці.
— Це неможливо... неможливо повернути літа,— зітхнув Ян. Був згорблений, висушений...— Та й пощо? — стрепенувся.— Ти щось дивне говориш. Що з тобою?
— Зі мною? Я думаю... думаю... думаю: коли б тя не було на світі...
— Я був і єсьм,— випрямився гордо печатник.
— Але коли б тя не було, га? г— прошептав по-змовницькому Покруч. Покруч шептав, а в боярина дилькоті-ли коліна. Щось сталося з його слугою... щось сталося з очима Покручевими, він звик у них бачити жорстоку байдужість або лукаву хитрість, або пожадливий блиск. А тут зіяє з очниць порожнеча... як з дірок черепа. Мороз пробирає, коли він пожирає тебе порожніми очима.
"Порожніми чи безумними? Чи приверзлося мені з перепою? Ну певно... приверзлося. Черствий, кам'яний Покруч — і раптом божевілля? Пусте. Божевілля приходить з розпуки, з потрясіння, горя. Цей же чолов'яга нічого подібного не переживав; рука-бо не мислить, вона відчуває тільки біль. Розумно, правда? Ну, звичайно. Ось він знову похилив голову на стіл. Дрімає, собака".
— Час, Дулібе. Ніч наступає. Князь велів...
Це були останні слова печатника Яна, сина Чагрового. В цю мить Дуліб скочив на нього. Ян не встиг і скрикнути, як відчув на шиї кістляві пальці.
...Коли до гридниці вбігли двораки, то боярин уже лежав без духу. Навколо нього стрибав на одній нозі Покруч і приспівував:
Тихо-тихо, хай боярин спить.
Прийшла його черга спати,
а моя — літати.
Бо я білий-білий птах.
Білий птах ударив дзьобом чорного...
II
Писав Іван в "Саду" своєму:
"Стрічався днесь з володарем. Лежав на смертнім одрі, стурбований слідами життєвими, чи не заростуть вони бадиллям різним. Де й ділась пиха гордовита, де сила, що узду тримала й стерно держави немалої. І може, аж тепер явивсь мені у ньому чоловік ізтер-заний у двобої із князем; ціле життя боролися в ньому два начала: добро і зло, обов'язок князівський і розуміння бути чоловіком. Щоденно і щомиті дволичність жила в ньому, тривав герць... Тепер, коли полуда смерті затьмарила йому зір, хотів би він пройтися знову вже чесними стежками. Але, о пізно, володарю, бо сіють ранньої весни, щоб восени торкнувся ти устами хліба. При хлібі чеснім, осподарю, і смерть нам не страшна".
Іван Русин мав звичку перечитувати останні дві-три сторінки свого "Хронографа" перед тим, як починати нову. Настроювався таким чином на відповідний лад і зважував значимість написаного.
Сьогодні губи його вишіптували:
"Три дні тому князь наш Ярослав Осьмомисл покликав мене й многих інших писців і книжників і при думі боярській велів записати у хартії, що залишає після себе на столі галицькому молодшого сина Олега Настащи-ного, а Володимирові старшому дає Перемишль. Великії бояри загуділи були при цій звістці, однак з пошанівку до старого князя, що прощався зі світом, умовкли й хрест прилюдно цілували, що любитимуть і шануватимуть Настащиного Олега, як його самого.
Дали собі руки на знак згоди й Олег з Володимиром. Цей останній заприсягся вітцеві, що не шукатиме для себе Галича, волю вітцеву не зламає. "Будемо жити, отче, в мирі, землю Галицьку й далі установлюватимем і кріпитимем. Будемо, як належить братам, любитися, щоб ти, отче, споглядаючи на нас з вікон небесних чертог, радувався синами".
Так медово говорив Володимир Ярославович перед тим, як поцілувати хрест.
І всі від цієї його синівської покірливості просльозилися. Князь Ярослав благословляв обох, сини впали йому на груди... і ніхто не міг відірвати їх від батьківських грудей, у яких нарешті утих біль. Князь напевно забув про незгоди з Володимиром, взаємні образи; він думав, що його смерть поріднить братів, смерть і відповідальність за долю Західної Русі. Дав би бог, щоб так сталося.
Врешті сини підвелися заплакані, сумні. Князь мовив:
— Слухайте, сини, і ви, боярове, мій державний завіт: Галич досяг многого... шанують Галич на Русі і в землях чужих. Завдячуємо це трудам нашим і союзові з князями суздальськими. Далеко Суздаль від Галича, але єднали нас не так узи родинні, бо не вельми вони були щасливі, як почуття братерські, подібність долі. Вони на півночі стережуть і розбудовують землю Руську, ми — на заході. 1 вони, і ми — заборола, об які розбиваються ворожі сили. Так було при батькові моєму Володимирові, так було при мені. Коли ж ви про ці узи забудете або ж їх розірвете — лихо буде вам, і дітям вашим, і онукам. Полки наші сильні, та много ворогів чигає на нас, без помочі братської поля ваші витопчуть ворожі коні, города ваші попалять, а жон ваших візьмуть в неволю. Поміч братська — це не тільки поміч мечем. Іноді слово мудре, порада, свідомість того, нарешті, що не один ти єси на білому світі, примножує твої сили. Пам'ятайте про це.
Князь помовчав, відпочиваючи, потім продовжив:
— Я грішний був у житті. Многії гріхи чинив несвідомо... многії свідомо. Прошу простити ня... хай простять мене живі і мертві. Багато з вас согрішили переді мною — я прощаю вам, браття. Хочу відійти до бога з чистим сумлінням, хоч і не єсьм до кінця переконаний, що сповнив на землі все те, що повинен був сповнити. Недороблене мною — дороблять мої сини, а ви, браття, допоможете їм у цьому многотрудному ділі. І світильник наш не погасне.
За життя я чимало скарбів придбав, скотницю, отже, державну не залишаю порожньою. Повеліваю сьогодні ж наділити злотом-сріблом — про це скарбник Тимофій знає — монастирі і храми святі в Галичі й поза ним у нашій землі сутні, а також учидлища для книжного учення, приюти для сиріт і калік: хай моляться за мою грішну душу. Як умру, то поховайте мене при вході у храм Успення Богородиці... топчіться по мені, братове, але не забувайте".
Обдумував Русин передсмертне слово Ярославове: "Вмирає князь, як чернець: усім прощає. І просить: топчіть ня. Вмирав самотній, бо не має ні приятелів щирих, ні поплічників вірних. Ціле життя прагнув увійти в коло купальське... наближався до нього... і віддалявся. А коли б був увійшов, то любила б його не одна Настуся, а всі простолюдини. Многії великі діла з любов'ю цією сотворив би він для Русі.