Не дізнався, бо з місця побігла під гору і зникла поміж людьми. Не міг же парубком летіти за нею. Чув на плечах роки, а в бороді — срібні нитки.
Глава тринадцята, з літ минулих
Слова з "Хронографа": ...Жив-був муж Білий. Ніхто в Городниці не пам'ятає, ножу його нарекли Білим. Може, тому, що предки його називалися білими хорватами? Або через те, що мав він часті помисли, любив свою землю, стеріг її від чужинців, засівав житом і закосичував садами.
Однієї весни появилися на Дністрі люті Обри. Білий орав тоді своє поле. Кличе його Каган Обрів перед себе та й мовить:
— Вибирай, Білий: або поклонися мені й на знак покори впряжися у рало, замість волів, — і я милостиво подарую тобі життя. Або добувай меч — і почнемо битися.
— Добре,—відповів Білий. — Будемо битися. Я не звик у ярмі нидіти. Одне прошу: почекай, поки ораницю житом засію.
— Про мене, — сміявся глузливо Каган, — засівай. Та пуста твоя робота, з цього жита хліба не спечеш. На бранному полі я пощади не знаю.
Білий посіяв у ріллю зерно, випряг волів і пустив їх пастися, потім дворуч ухопив меча. І почали вони битися. І билися вони три дні.
Три дні й три ночі лускали над полем громи, мечі викрешували блискавиці, а на четвертий упав Білий з коня, прошитий наскрізь ратищем... упав і так говорить до Кагана Обрів:
— Убив ти мене, вороже, але не переміг.
Каган утер з чола кривавий піт І бо таки добре натомив-ся і, не второпавши різниці між словами "убив" і "переміг" — для нього вони мали однаковий зміст, — розреготався:
— Дурний єси. Білий, як чіп. Ти кров'ю підплив, а я в сідлі сиджу. Це і є перемога.
Посік він Білого на мак, навергав над ним високу могилу, щоб ратай не воскрес, та й поїхав далі нові землі під свою руку підбивати.
Чи довго-коротко воював, досить того, що по якомусь часі їде він придністрянським полем, на якому зазнав колись слави, убивши Білого. Каган збирався було кепкувати з Білого, мовляв, ти, Білий, у сирій землі лежиш, а я над отчиною твоєю владарюю, але осікся на півслові. Всяке бачив Каган на своєму житті, а такого — не доводилося: на тій же могилі, яку він над посіченим висипав, жито колосилося, а посеред нього — із серпом на рамені стояв Білий. Позаду стерня золотою смагою вилискувала, а на стернищі, як вежиці сторожові, — полукіпки.
— Диви, ти хіба живий? — вибалушив глипаки Каган. — Та я ж тебе на мак посік.
І відчув Каган, що бере його страх.
— Посік, але не переміг, — по-молодецьки розправив плечі Білий. Кагану здалося, що ратай мовби помолодшав і виріс на цілий сажень. — Я ж тебе попереджав.
— То як, будемо битися по раз другий, а чи поклонишся мені й назовешся робом?
— Будемо битися, — стояв на своєму Білий і вихопив з полукіпка меча.
Поки він мечем оперізувався, Каган Обрів подумав: "Не варто, мабуть, схрещувати свій меч з ратаєм, сидить у ньому незбагненна сила, непіддатлива смерті. Спробую по-доброму його приручити".
— Передумав я з тобою моцуватися,— хитрив Каган. — Бачу, лицар з тебе хоробрий. Дам тобі краще свою доню у жони. Візьмеш?
— Візьму,—погодився на це Білий. — Донька твоя красна, буду її любити.
Каган доні своїй нашептав на вухо:
— Не тне Білого меч — повинна його підкосити твоя краса. Полони ратая, замотелич, народи йому синів, виховай їх так, щоб ні слова батьківського не знали, ні минувшини роду його... щоб не мали сини ні крапельки любові до цієї землі, яку він оре й засіває, щоб снили степом, походами, кров'ю. Учиниш мою волю, Доню?
— Спробую, батьку.
Каган весело скочив на коня: був тепер упевнений, що виплів на ратая сильце. І поїхав собі посвистуючи.
А Доня пам'ятала батькове веління лише до тієї миті, поки Білий її не поцілував.
Минув час — і зупинив втретє Каган коня над Дністром, щоб потішитися перемогою над Білим. Тепер знав достеменно: не лишилося од ратая сліду найменшого.
Але глип...
Білий, живий і здоровий, та ще ніби й молодший, та ще ширший у плечах і вищий ростом, порається на току. Поруч з ним помахують ціпами кріпкі, як дубчаки, отроки. Сестри їхні — дівчата снопи перевертають. Меншенькі — коло водять:
Ми жито змолотимо — змолотим, Коровай спечемо май та спечем...
Каган вдивлявся їм ув обличчя, бачив сині очі, успадковані від Білого, і чорні брови, успадковані від його Доні. Молодшенькі тицяли у нього пальчиками й запитували маму:
— Хто цей поганин, мамо?
А Доня, що віяла жито, хилилася перед батьком:
— Не сповнила я твого веління. Велика ж бо любов у Білого.
Крикнув тоді Каган Обрів:
— То що, Білий, будемо битися, а чи добровільно обнімеш мої ноги? Втретє запитую.
— Утретє відповідаю: будемо битися, — Білий кинув ціп і поплював на руків'я меча. Покидали також ціпи його сини.
Каган готувався до бою, а серце його стиснулося страхом: "Ти постарів, Кагане, руки в тебе ослабли, меч твій пощербився у численних січах. А Білий, гляди, не один, у нього полк синів, та всі молоді й дужі. Ліпше-но, Кагане, випробуй на них чари срібла-злата. Золото посварить їх і розмежує, вийме у них серця, жадоба зробить гнучкими їх хребти. І тоді, як трава, вони ляжуть під копита твого коня".
Як надумав — так і вчинив Каган Обрів. Висипав на тік мішок золота та поїхав собі далі.
Через роки Каган знову повернувся на Дністер. А на Дністрі ладьї пливуть...
А на дністровому березі гради височать, та всі стінами кріпкими обгороджені, та всі куполи божниць чистим злотом світяться.
А на придністровських оболонях шерегуються полки, у них воїв — як трави та листя.
А на придністровській ниві походжає за плугом ратай Білий.
І зрозумів тоді Каган Обрів, що золото повернуто Білим на добро його ж землі.
І розгнівався Каган Обрів, у гніві він і згорів, чорний дим ударив од нього аж попід хмари.
І пропали Обри.
Відтоді на Русі говорять: згинете без роду, без сліду, без минувшини й будуччини, яко обри..."
Круто, не по-людському жив колишній властитель цього дворища Лют Лихвар: не пошкодував він срібла на просторий терем, вибудувавши його на кам'яній підкліті, дворище обніс високим дубовим тином, який теж коштував немало, а деревця тут не посадив ні одного. Коли Іван Русий навідався сюди вперше, сховавши в рукав дарчу грамоту, то жахнувся непривітною похмурістю, що дихнула на нього із хащів кропиви і будяків, з вибитих вікон і перекошених дверей. Здавалося, ось-ось вигулькне з моторошної пустки, як з глибокого болота, тінь Люта, сина Чагрового, який безславно укоротив собі віку в княжій пивниці... вигулькне й спитає: "Чого приблудив непро-шеним до мого притулку, хіба тобі не відомо, що зрад-ників-покручів земля не приймає і я перебуваю тут?"