— Присягаюся, що буду німий,— Остафій торкнувся нагрудного хреста.
— Ну, то слухай. Дереводіли киплять: мости лагодь безплатно, стіни градські поновлюй безплатно. Все уроки, уроки... В Галичі вдовиці по ратниках голодом синіють, доні їх на дністровій пристані тіло на ніч продають молодцям. Чим платитиме люд подвійну подать? — Чагр розпалився, виказував наболіле; бавився Чагр з вогнем, бо не вміють Володимиркові двораки, беручи приклад з князя, дотримувати роти.
Багато ще правди гіркої вибовкав би Чагр печатникові, коли б не перебили скоморохи. їх жменя була, а здавалося, що в хороми вкотилася сотня. Вчинився галас, сміх, бризнула весела музика — в гридниці звихрився вітер. А ось горбатий скоморох, що, певно, між своїми правував за старшого, підняв руку, його побратими збіглися в коло і злагодженим співом чарували слух. Далі показували смішні представлення: про те, як дівчата крізь шпа-ри в дверях підглядали отрока, що купався в мивниці, і про ловчих — невдах, яких обхитрила лисиця, і про угрина — купця, котрий продав смердові беззубу кобилицю.
Терем реготав.
Сміявся і князь, змахуючи рушником сльози, сміявся Чагр, сміявся печатник, попирскував у кулак єпископ галицький, котрий у казаннях недільних хулив забави "бісівських дітей".
Князь розв'язав мошну і вергнув скоморохам жменю срібла.
Кинули срібло бояри.
Кинули мужі градські.
"Бісівські діти" клубилися на долівці, хвалили щедрість князя і бояр; були готові веселити гостей до ранку, але печатник кивнув горбатому проводирцеві на двері — пора.
Потім до гридниці ввели трьох співців; співці посідали рядком на ослін, поклавши на коліна гусла.
— Починайте, — дозволив Володимирко.
Кожен з співців по черзі показував своє уміння. Співанки стелилися розмаїті — веселі і смутні; веселі, щоправда, гуслярам не вдавалися, журба рокотала в струнах. Струни прибивали пил, у хоромах краплилася й осідала тиша. Чагр схилив голову на край стола, заплющив повіки, співанки провадили його на калиновий міст, і повели в чисте поле в борозну житню.
Володимирко позіхнув.
— Печатнику, співці твої напувають нас журою. Хай ідуть...— І челядь чимдуж випровадила невдах за двері.
— А може, осподине, послухаєш ще одного гусляра, молодого? — спитав печатник.— Я за нього прошу.— І Остафій зиркнув на Чагра. Той цього не помітив, бо ще не розплющував очей, ще струни голосили в ньому і розходилися брижами по крові, ще чипів він на калиновому мості і стискав у долонях чепіги.
— Як хочеш, — байдуже погодився князь.— Аби лише не нудно.
Поріг гридниці переступив Ян.
У першу мить отрок розгубився: многії свічі, барви мальованих стін, різнокольоровими плитками мощена долівка, людське стовпище, хмурий, непривітний князь злякали його. Та ляк тривав до того, поки пальці не торкнулися струн. Коли ж струни озвалися, то Ян враз забув про свій страх, князь та його злотовбрані бояри здиміли, тепер на світі існували тільки він — Ян, його пісня і гусла.
Князеві гості здавна привикли, що гуслярі починали пісню з ніжних переливів, тому насторожилися, коли струни нагально і зазивно вдарили, як великодні дзвони. З кожною хвилею дзвін наростав і ширився, беручи під свої криси струни тонші, плаксиві. В князя розпогоджувалося чоло і випрямлялися плечі, а бояри намацували рукояті мечів і шабель. Отрок добував із струн усю їх голосну силу... дзвін кудись кликав... дзвін щось обіцяв... дзвін про щось віщував: слухайте, слухайте, слухайте!
І обірвався. Завмер. Замість нього, в тиші, мов град по розстелених полотнах, вродився тупіт копит... багато копит кресало дорогу. Комонники сунули могутньо і рівно, цілим полком.
Тепер до струн приєднався молодий басовитий голос Яна. Батько Чагр підвів голову. Син? Не знав: тішитися йому чи плакати? Так і заціпенів, привідкривши рота.
Печатник Остафій підморгував йому сивою бровою. Мовляв, даремно, Чагре, огнівався на князя й на мене. Дивися-но, сягне твій син високостей.
Ян і не підозрівав, що батько теж слухає його пісню. Очима, повними вогню, пас отрок князя... і не бачив отрок князя за столом, видів його на комоні баскому. Бо співав отрок не про Микулу якогось там Селяниновича, не про Дунай-ріку,— співав про похід Володимира Володимировича у ляцьку землю, що на лівім березі Вісли, співав щиро, натхненно.
Літописці назвали цей похід у році 1136 простим набігом, местю сина над ляхами, котрі хитро-мудро викрали його батька — князя перемишльського Володаря, щоб потому зажадати за нього великий викуп. Володимирко підмовив посадника Угрина, який від імені ляцького князя Болеслава правив Вїслоцькою волостю. Той зрадливо відчинив ворота, перемишльська дружина рубала впень людей ратних, зненацька захоплених, безоружних же мужів, жон і дітей в'язали сиром'яттям — полон брали. Вози походнії, переметнії суми набивали скарбом.
Літописці записали істину.
Але навіщо тая істина співцеві? Він повірив у свою правду, ним же складену і придуману і йому таки потрібну. Володимирко в його пісні піднявся вище синівської помсти; Володимирко у його пісні не лакомився на вродливих ляцьких дівок і на срібло-злото. У Яновій пісні князь горів жаданням прославити меч руський, славу собі і дружині здобути, раз і назавше заказати ляхам дорогу на схід. У пісні князь хоробро бився, яко барс, од його меча вражі сини падали скошеними снопами, в пісні князь літав на бранному полі соколом, додаючи дружині мужності.
І русини перемогли.
Радість котилася городами і весями Перемишльської землі: хвалили князя бояри думні, попи у церквах, смерди у полі, гуслярі йому славу співали.
Князь Володимирко згадував, що, справді, полону і срібла-злота з того походу привіз урожайно, прислужився йому зрадливий посадник Болеслава. Заплатив тоді Володимирко Угрину, як домовилися, тисячу гривен, а на додаток — РРЄЛІВ виколоти очі та охолостити. Бо мислив князь: "Зрадники не повинні плодити дітей до себе подібних".
Правда, злі язики плескали, що нібито Володимирко не кращий од Угрина, бо лише перед тим уклав ряд з Болеславом про мир. Та чого варті язики супроти сили княжої? Язики зогнили, добича залишилася, слава тліла у попелі, бо навіть покійний Володимирків співець Влад не зважувався возвеличувати грабунок. Сьогодні ж оцей отрок роздув славу, як вітер полум'я.