Усе було б гаразд, якби в теремі Ярославовому панували лад і злагода...
— Відомо тобі також, що пише мені княгиня? — єпископ знову зімкнув повіки. Так йому зручніше вести цю не дуже приємну розмову.
— Здогадуюсь.
— Має намір вернутися.
— Чи я її проганяв?
— Перелюбство твоє з блудницею... Ярослава обдало вогнем.
— Не так зі мною говориш, святий отче,— стримував гнів. — Ти ж бо знаєш, що значить для мене Настуся.
— Можливо. Але говорю так, як належить говорити пастирю з вівцею, що відбивається від стада. Мій це обов'язок.
— О господи! — вигукнув Ярослав,— Ми скуті обов'язками, як веригами. Чоловік-бо я... і ти.
Ні одна зморшка не сіпнулась на лиці владики, мовби й не почув крику душі Ярославової.
— У ризниці цій, мій сину, нема просто Ярослава і нема Василя,— згадав єпископ далеке і вже призабуте своє мирське ім'я.— Проти вериг умовних ти тут бунтуєш, а все ж ніхто не зніме з тебе шапки княжої, а з мене — владичої.
— Той, що в шапці владичій, теж доклав рук до того, щоб зав'язав мені світ присягою з нелюбою. Ти ж бо знав і бачив, що осоружна мені Ольга. Чого ж благословляв і скріплював облуду?
— Що ж міг я учинити, коли батько твій... Та не варто ворушити старе. Сьогочасне мене турбує. Ти — князь... на видноті. Кожному помітна твоя найменша похибка. Надто боярам... Попереджував я колись тебе: бігають бояри до мене. їх бійся.
— Усякому, хто підглядає у шпаринку дверей моєї ложниці, звелю виколоти око.
— Вони без кари твоєї осліпли від зненависті. Мучить їх, що холопка сидить побіч тебе.
— Показяться та й перестануть.
— Це правда, що нібито Настуся випросила в тебе грамоту, яку читали недавно по всій землі, щоб бояри й іншії можнії мужі не множили закупів, аби менше неволили смердів?
— Монастирів це теж стосується, святий отче. А грамота... Я насмілився лише повторити статут Мономахів. Треба було нагадати моїм боярам, що захланні вони: сплять, і сниться їм, як статки примножити за рахунок менших братів. Смердів луплять, як ворогів, а на них земля держиться.
— Похвально вельми, що осподар про робів своїх піклується. Однак не захоплюйся... Земля на тобі держиться, на боярах, на церкві святій. Ти не відповів мені про Настусю.
— В Настусі добре серце,— ухилився від прямої відповіді князь.
— Любиш її? Чи, мо', вона забавка для тебе тимчасова?
— Забавка, як ти висловився, владико, носить під серцем моє дитя.
Козьмі донесли про це давно, міг би сприйняти князеве признання байдуже, а його, однак, вразив потеплілий голос Ярослава. Ніби весняний вітер дихнув у лице.
— Тяжко тобі буде, княже,— він скинув з плечей хутро... весняний мовби вітер виповнив собою усю ризницю.— Поки я живу — глаю пристрасті боярські. Та вік мій короткий.
— Вдячний тобі за це, — Ярослав розчулено схилив голову.
— Про Галич мислю денно і нощно, отже, нема за що дякувати. І тобі раджу про велике не забувати. Не дуже нехтуй веригами умовностей. Братію князівську тримай на оці.
— Що братії до мене?
— Проти закону йдеш. Не бачила дотепер Русь, щоб холопка сиділа поруч з князем.
— Зате Русь прирекла холопку бути наложницею,— випалив Ярослав.— Це дозволено законом навіть.
— Не рубай гіллю, на якій сидиш. Боже — богові, князеві — княже, бояринові — своє, а смердові — смердове. Так усталено здавна і церквою освячено. Кожний знає своє місце.
— Начебто я збираюсь щось міняти в заведеному? А Настуся...
— Слухаєш її надто. Дехто побоюється: зрівняєш усіх смердів з вільними кметями.
— Дурниці. В моїх княжчинах теж є смерди. Сам себе не обрабую. А Настусю — люблю.
— Чув уже про це,— м'яко промовив єпископ.— І люби собі на здоров'я. Одне раджу: сховай любов свою, якщо вона тобі дорога, далі від людського ока. Поспіши з теремом, що будуєш при Рогатинській дорозі. Бо відпишу я княгині Ользі: приїжджай.
— Відпиши, якщо інакше не можна.
— Не можна, сину. Вериги над нами владарюють. ...На ґанку Ярослава стривожено очікував печатник
Ян. Довго, мабуть, ждав, бо ніс на морозі посинів. Князь обмітав березовим віником сніг із сап'янців.
— Що там владика? — прорвалася Янова нетерплячка.
— Ольга-княгиня грамотки до Козьми шле.
— Якщо звелиш, то більше не дістане.
— Не в цьому річ. Скоро вона повернеться.
— А Настуся-сестра?
— Пиняво Василько з теремом її вовтузиться,—, огні-вався несподівано князь.— Чи робітник рук йому бракує? Усіх галицьких дереводілів найми йому на допомогу. Смердів моїх пожени.. Після полуденка гайнемо туди в залубнях, подивимося.
[ князь обернувся на порозі, мовби хотів обійняти зо2-
ром підгалицькі білі поля. Висока стіна Дитинця однак затуляла собою простір, за тією стіною ііце стіна город-ська, вали, рови оборонні... Князь важко зітхнув.
Князь Ярослав саморучно нагріб у горнець дубового жару з галицького свого вогнища й повіз до нового На-стусиного терема. їхали, як на пожежу; князь притримував горнець за вушка й, холонучи від думки, що жар прочахне, квапив погонича: швидше!
Пара коней, запряжених у легкі залубні, мчалася, як вихри. Князь угомонився аж тоді, коли з галицького жару спалахнув у Настусиному теремі вогонь.
— Ну й слава богу,— сів він на лаву, споглядаючи, як полум'я у грубці набирало сили.— Тепер, мамо Маріє, звели клітницям запалити в усіх хороминах.
— Хай спершу розгориться тут, — відсторонила його стара кормилиця від печі.— Ти своє діло батьківське сповнив. Хоч... покон цей язичницький, Ярославе: запалювати в новій хижі старий вогонь.
— Покон, може, язичницький... зате вогонь з родинного мого огнища Ростилавичів. Обігріє він Настусю і дитя.
Обгалунений полум'ям, пропахлий дубовим димом і умиротворений сповненим ділом, він зміг нарешті рушити слідом за Васильком, сином Чагровим, щоб оглянути щойно викінчений терем, надвірні кліті, надворітну вежицю і кріпкий частокіл.
Князь і раніше мав нагоду оглядати збудоване Васильком, наприклад, церковцю в Братишанах, але тоді, хвалячи майстрів талант, не зумів — чи не хотів, чи не вмів — помітити любові майстрової до сотвореного ним. Він, мабуть, тоді, коли церковця згоріла, не осягнув горя Василькового. Мав, очевидно, слушність Іван Русин, котрий сказав: "Нема гіршого, коли витвір мистецький судить байдужий суддя. Вогонь-бо запалюєтья від вогню, або від іскри, або від скалки, або від блискавиці. Мистецтво — зерно, твоя душа — рольна нива".