Він, як сліпий, простягував руки, ловив пташку в долоні і голубив її, в пташки м'яке пір'ячко... м'яке волосся мала його Любана; Любана народила б йому повний терем синів і донь, всі вони вдалися й горласті й співучі, і він не ловив би оце старістю плачі чужої дитини, і не сиділа б на його вікні сіра пташка, що зветься самотністю.
Усі в теремі знали про надвечірні страждання Русинові. Та ні Ігнат Соколян, ні жона його Мирослава, ні малий Родько, ні уноти не пробували розраджувати старого, щоб не сполохати пташку на Русиновому вікні. Колись, ще при житті Добромира Соколяна, молода його невістка Мирослава, не попереджена вчасно, припадком піднялася у Русинову світлицю і побачила, що співець сидів біля столу й пальцями торкався двох синіх намистин. Мирослава застигла посеред хати, а він споглядав на неї відчужено, здалека, крізь пелену сліз і заохочував:
— Ну-ну, підступи ближче й подивися. Любанині це намистинки. Тільки й пам'яті по ній — дві намистинки, як дві сльози.
Вона не підступила, злякавшись Русинових сліз. Тільки залопотіло за нею на східцях, а опісля свекор відчитував молодайку, щоб не сміла заважати співцеві... треба ж чоловікові побути на самоті, виплакатися, бо невиплакані сльози каменем твердіють у грудях.
Відтоді надвечір'ями ніхто не збовтував на дворищі тишу; це був Русинів святий час, у який з молодих весен приходила до нього Любана. Він випускав з долонь сіру пташку, відмикав ключиком, який носив при собі, привезену з чужих країв ковану срібними штабками скриньку й клав перед собою намистинки з голубого скла.
II
Де кінець сьогоднішній днині? Хвилини нанизуються-плетуться, як кільця в кольчузі — нема їм числа. Й добре, що нема, дасть бог, розродиться щасливо Анна при денному світлі. Він, Василько, син Нагрів, якось перетерпить висушене безділля, переживе тривогу. Ось уже й колиска синові виплетена; ось утретє закипає в глиняному глеку вода... закипає і остигає, бо тихо в колибі, спить Анна.
"Спи, моя ладо, спи, набирайся уві сні сил, як земля вологи в громовицю; на твою молоду силу надію покладаю, бо нізвідки поміч не прийде", — сам до себе говорить Василько, підкладаючи у вогонь тріски. Язики полум'я пожадливо облизують камені, на яких стоїть глек, сичать, потріскують під його широким денцем.
Глек цей Василько саморучно змайстрував, була це чи не перша його робота серед гірської пущі. Анна тоді місила, як тісто, глину, вимацувала камінці й грудки, а він клеїв-нарощував вінчик до вінчика — аж руки тремтіли від незвичної роботи. А що, власне, міг вдіяти? Мусив пригадати прапредківський спосіб. Десь у Галичі, Коломиї, у весях є скусні гончарі-скудельники, вони глеки й миси на кругах виточують тонкостінні, зграбні, з дзвінкими голосами, та дорога до них заказана. Васильків же глек, випалений просто у вогнищі, вийшов грубим, кривобоким, тут і там на задимленій поверхні залишилися сліди пальців. Проте обоє з Анною надивитися на нього не могли. Бо де ще є у світі посуд коштовніший від цього? В ньому Анна варила м'ясо і трави, носила з потічка воду; носила й казала, що в глекові живе добрий домашній дух; духа цього вони самі сотворили на гаразди.
Тут, на безлюдді, вони боготворили кожну річ: успадковану від батька Чагра сокиру, ніж, Аннину сорочку, наконечники стріл, прясельце, голку, подаровані Добро-нігою ножиці. "У світі велелюдному,— розмірковував Василько, — люди не в змозі пізнати істинну ціну речам, бо речей там надто багато, вони збуденніли й здрібніли, а тут... тут, коли часом на лезі сокири або ножа тримається твоє життя і від них ти залежний щодня й щогодини, речі набувають іншої ваги. Вони є мовби продовженням твоїх рук, тебе самого, і тільки тепер я зрозумів, чому пращури, в кущах віками сидячи, приписували речам богорівну силу і одухотворяли їх. Візьмемо ж для прикладу ту ж сокиру... Мабуть, з первовіку дійшов до нас звичай зарубувати сокиру в поріг хижі... зарубувати з вірою, що вона вбереже житло від зла".
— Ой Васильку, стаєш, виджу, по-жіночому забобонним,— добродушно глузувала, бувало, Анна, спостерігаючи, як він, готуючись на лови, шепче заклинання над гостряком ратища або стрілами. — Муж ти єси...
— Муж-то муж,— відповідав він,— тільки ліс родить забобони, як гриби. Я часом почуваю себе мурахою супроти величності пущі. І тоді боюся... боюся втрапити живому звірові у пазурі, лихому чоловікові на очі, боюся оступитися... Тому кличу на поміч навіть того, що сидить у піхвах мого ножа. Я не знаю, добрий він, той, що сидить у піхвах а чи злий, можливо, що його зовсім нема, але на всяк випадок... Розумієш?
— Від лихого випадку вбереже тя моя молитва,— горнулася Анна до його плеча.— Віриш?
— Вірую.— Василько торкався вустами її рук. Таки мав її за святу... в крайньому разі — не схожу на
інших. Не кожна-бо дівка, зважилася б покинути безпечний городок, стару матір, сякі-такі домашні вигоди, до яких звикла, і піти за ізгоя, до того ж не першої молодості... піти в пущу, на безлюддя. Коли купчина-єврей на прохання Луки Вістовича таємно привів її з Яремичевого городка до Краснополя, і Василько запропонував їй поділити з ним долю, вона без вагання погодилася. Василько спершу навіть не повірив цій поспішності, вбачав у ній легковажність або ж нерозуміння злигоднів, які очікують дівчину попереду, адже не міг їй обіцяти ні теплого кубельця, ні маєтків, ні хоча б простого життя поміж людьми... поміж людьми він спробував би, може, уникнути очей великого боярина Костянтина Сірославича, але хіба вбережешся від бояр малих, тіунів, посадників, старост, лихварів, митників; вони всюдисущі, від них не сховаєшся за частоколом сельбищ і стінами городів, а він ситий по горло позолоченим ярмом княжим, посрібленим — боярським, спробує тепер од них сховатися, щоб бути вільним бодай серед гірської пущі.
— Тому зваж, Анно, те, що втрачаєш, і те, що здобудеш. Я не маю права неволити. Інша на твоєму місці...
Розмова відбувалася в оборозі Луки Вістовича на духмяному сіні в перший вечір приїзду Анни до Краснополя. Вони лежали поруч ще не повінчані любов'ю, і Василько спробував відсунутися від дівчини, відчужитися, щоб не впливати на неї ні дотиком, ні милуванням, ні жаром тіла. Це, певно, була неабияка мука, ніякої жони не жадав так досі, як Анни... але ліпше тепер перетерпіти, ніж потім щодня мучитися її докорами і сльозами. Хотів, щоб мала тверезу голову.