"Маріє! — задихнувся князь від хвилі ніжності, що хлинула в душу.— Кормилице моя свята, мамо!.."
Аж тепер, перед смертю, Осьмомисл оцінив, скільки добра і мудрості посіяла ця проста жінка в його еерці; тепер він уже пізнав силу, яка дарувала йому крила... сила крилата випромінювалася з Маріїних очей... з Ма-ріїного слова... а Маріїних долонь. Коли кормилиця вмерла, то він ішов за її труною і ридма ридав. Це був плач просто за рідною людиною, тоді ще не міг осягнути, скільки краплин перелилося з її душі в його душу, і що краплини ці не щезнуть безслідно, вони житимуть у ньому, виростаючи іноді в мудрі замисли і звершення.
Кормилиця лежала в домовині висушеною і поморщеною квасолинкою, князь її такою не запам'ятав... пам'ятав її стрункою жінкою з великими руками, які вміли сіяти і жати, вміли косу виклепати і меча нагострити, обличчя в неї було кругле, добродушне, з смішинкою на дні зеленкуватих очей, голос мала низький, співучий.
Осьмомисл і сьогодні просив її по-давньому: — Заспівай мені, мамо...
Вона поклала палець на повні гуфи. І мовчала.
Глава третя, з літ минулих
У пам'яті прорубалося ясне вікно, Іванко Русин уздрів у ньому себе й Вавила, роба, що накульгував на праву ногу; уздрів кривого не в дні вчорашньому, а в минувшині ромейській. Роб безсловесний в хітоні поношеному кривуляв поміж гостями поета Феодора Продрома; Продром не був багатою людиною, дім його не славився ні розкішшю, ні красою, однак вдачу Продром мав щиру, в нього надвечір'ями збиралося чимале братство з тих, які кохалися в поезії та науках; бесіди між ними точилися запальні, поезії читалися і давні, від Гомерових гекзаметрів починаючи, й нові, гостями таки складені. Продром був суворим суддею віршів, і був хлібосольним, господарем; роб Вавило доливав у чаші бесідникам вина, а коли амфора порожніла, бо й таке часто траплялося, кривий присідав під виноградним кущем і слухав мудрі речі; і ніхто, зрештою, не помічав, що кульгавий роб слухав тільки отрока, якого звали Русином.
Іван Русин часто гостював у Продрома, особливо зачастив після смерті матері, в колі прихильників Муз отрок почував себе затишно й легко. Продромові друзі походили переважно з родів дрібних купців і ремісників, воїв і митників. Продромове братство стало для них школою, бо дороги в патріаршу академію при храмі святої Софії для них заказані: туди потрапляли вибрані. Продром, хоч і славу на той час здобув велику, любив товариство людей простих, багатством, пихою родовою і владою не зіпсованих.
Братство платило Вчителеві шанобою.
Низько хилив перед ним чоло Іван Русин, шанобливість і любов його були безкорисними, отрок ніколи не читав власних віршів, отже, й не очікував похвали з уст Продрома; читав він при нагоді поетів давніх — Гомерові пісні, ямби Архілохові, елегії Солона, а найчастіше — гімни любовні Сапфо. Отрока приваблювали Продромова простота, ясний ум, його вірші, в котрих жили монахи і купці, вдови і сироти. їх, людей з вулиць і торжищ константинопольських, Продром знав, плакав над їхніми бідами, глузував з їхніх пороків, і з себе самого теж нерідко сміявся. Це було новим у грецькій поезії, бо Продром не тільки населив свій храм поезії простими людьми, він дозволив співати у тому храмі простою мовою.
Траплялося, щоправда, коли Продром знехаював вибу-дувану ним святиню і, непоказний на вид, миршавий тілом та хворобливий здоров'ям, раптом заливався співом про блиск мечів, передзвін списів, про рвійний гул копит арабських румаків.
Були це ямби урочисті, імператорам Комненам та їх залізним когортам присвячені.
Слухаючи їх, Русин не впізнавав Учителя; не чув він у Продромовому славослів'ї імператору щирості, не знаходив у ямбах мислі мудрої або знахідок-образів; ямби здавались Русинові плямами товщу на чистій воді: ніби й виблискують райдужно, але око не милують і серце не будять, бо брудною водою спрагу не вгасиш і рану не промиєш.
Продромова дволичність мучила отрока.
Мучила, поки якогось надвечір'я, коли сонце гасло за горизонтом, Іван не спитав Учителя:
— Ти знаєш, Продроме, — облизав сухі від хвилювання губи,— що люблю тебе і чту за мудрість і талант. Ось уже три роки приходжу до твого вогнища і гріюсь його теплом. Отже, за пазухою каменя не тримаю, щоб тебе вдарити. Але спричиняє...
Продромові друзі притихли, Продром, зручніше розлігшись у гойдалці, підбадьорююче поглядував на Русина, що несподівано замовк; Іван прикусив язик на півслові, бо раптом злякався власної буєсті й засумнівався, чи має право судити Вчителя.
— Ну-ну, договорюй до кінця, Русине,— сказав Про-дром. — Я слухаю.
— ...але спричиняє мені біль твоя дволикість, ти поет з двома лицями, з двома талантами і з двома лірами: одна ліра для простолюду, друга — для помазаників. А що двояке — те не цільне. Поясни, як у тобі вживаються поруч олжа й істина?
Сказав, і ніби гору скинув з плеч.
Ніхто: ні Продром, ні братство його не чекали від отрока зухвалості. Діялося це в саду, бесідники, розлігшись поміж деревами на мураві, тупили очі. Багато з них, може, теж терзалися цими питаннями, і потаємно, може, осуджували Продромову дволикість, але жоден не посмів сказати про це вголос. Той остерігався гострого Продромового язика, той потерпав, що йому закажуть дорогу до Продромового дому, той боявся втратити чару вина з рук Бавила, а той сподівався, що, дибаючи сумирно побіля слави Продромової, своєї дочекається.
Падала роса на сад Продромів.
За садовою стіною клекотав голосами, кінським іржанням, скрипом колісниць, передзвоном ковальських молотів царський город Константинополь. Продавці води, б'ючи калаталами у ворота, тягуче співали: "Вода же-рельна, вода прохолодна, хто нап'ється — той сто літ проживе". Десь на вулиці трубіли осли, десь жінка лаялась гидко... Дотепер ніхто з бесідників Продромових цього гамору не чув, ріка города мовби далеко обминала Продромів сад, тепер же звуки поголоснішали, стали виразними, як це буває перед бурею.
Усі сподівалися, що ось-ось лусне громом буря, і краєм ока позирали на зніченого, враз постарілого поета. І не відали:, чи збурити тишу розмовами, вдаючи, що нічого не трапилось, а чи приструнити язикатого юнця, а чи дочекатися Продромового слова. Лише Єфстафій, чолов'яга, мабуть, найстарший роками з-поміж усіх, прозваний Невдачливим, бо скуштував у житті хліба не з однієї печі, будучи і ритором, і поетом невизнаним, і філософом, і ще на додачу лічцем недолугим, порішив боронити Вчителя. Він важко підняв з землі свій тлустий живіт і, погрозливо вимахуючи бронзовою чашею, наперед спивши з неї вино, рушив на Івана.