— Одягайся, Іванку. Все буде гаразд... все буде... — повторила молитовне й ці два слова справді замінили їй цілу молитву: Господи, змилосердися над нами, не дай пропасти.
Поки я одягався, Параска тим часом збирала в пошивку білизну, куриво, кусень солонини й цілий боханець хліба. Ой ні, добродію мій Василю, жінка ні на півнігтя не повірила Непийводі, "для вияснення" не потрібно було нападати на хату серед ночі, оточувати її, а в руці, ховаючи позад себе, стискати готовий до стрілу револьвер.
Перед ворітьми замість легкої брички, на якій звичайно наїздив до Черчена товариш Непийвода, стояв глибокий драбинястий віз із вставленими заденками, немовби чубарик, який сидів попереду на м'якому "сидзені", наготувася в поле за картоплею. Коні, чорні, як тіні, дрімали, низько поспускавши голови. Драбини були напхані сіном; мені наказали лягти в сіно горілиць, ще й зверху майже з головою перетертого сіна накидали, два чубарики, мовчазні, гейби їм повідрізали язики, всілися на мої ноги, два спереду стерегли мої руки й голову. Штики проколювали темряву, як гниле яблуко. Непийвода сів поруч із візником. Ми рушили. Я спробував бодай розсунути потеруху з лиця й підняти голову, щоб спитати, пощо аж так секретно мене везти до криміналу, завтра Черчен і так про все дізнається. Замість відповіді москаль ударив мене кольбою в лице.
Я сховав обличчя в сіно й, неначе зійшовши з розуму, реготався з самого себе, з своєї віри у власну безневинність, з чистої української мови Непийводи, яка так мені подобалася, з чотирьох без'язиких чубариків, що стерегли мене, мов бозна-якого злочинця; і ще сміявся я богохульно з Господа Бога, що дарує мені милостиво дорогу до криміналу, дарує темну ніч і віз, що підскакує на шутрованій дорозі; а ще вирегочувався я з того вересневого золотого дня тридцять дев'ятого року, коли на танку під вітальною брамою перебраною українською мовою промовляв до нас, черченців, товариш Непийвода; він тоді простягнув уперед праву руку й розпростер долоню... і розпростертою долонею засівав нас волею, добром, землею, Україною. Після промови Черчен обсипав його квіттям і зерном, а дівки його цілували...
Я теж тоді його цілував.
А тепер з своїм утробним стриманим сміхом, стогоном і плачем я нічого не міг зробити, це напало на мене, як раптовий біль.
— Закрий хавку, Слободян, — обернувся до мене Непийвода. — Ти ще заплачеш... — пригрозив.
— Не тепер мені треба плакати, а тоді... тоді, коли я вас поцілував... коли я вам повірив, — відповів йому.
Новий удар кольби... і другий, і третій загнали мене у глухий кут, я отямився тільки у в'язничній камері.
У Рогачі до тридцять дев'ятого року тюрми як такої не було, австрійська, а згодом — польська поліція обходилися заґратованою пивницею таки під будинком повітової команди поліції, а більших злочинців відправляли до Бистричан, Дрогобича або й до Львова. Брати із-за Збруча не задовольнилися примітивною буцигарнею, вони потребували розмаху й простору — під тюрму був нашвидкуруч обладнаний кляш-тор кармеліток із костьолом посередині й високими мурами навколо. Не знаю, куди нові ґазди подівали польських монахинь: чи їх розстріляли, чи вивезли до Сибіру, чи жінки безборонне розбрелися поміж людьми, але назва їхнього ордену припечаталася до тюрми, й дотепер, добродію мій Василю, слово "Кармеліти" означає у нашому краї тортури і смерть. Недурно ж зродилося страшне прокляття, може, чули-сьте: "Аби тебе Кармеліта взяла".
В камері було нас в'язнів із п'ятдесят, зрештою, хто міг нас порахувати, коли ми стояли, заплішені тісно, як сірники в коробці, один попри одного. Ми варилися в густій задушливій спекоті, ціла камера від підлоги до стелі, немов кам'яна чаша, була налита потом, що спливав із нас брудними потоками, ми стояли мокрі до останнього рубчика; і ще камера була начинена калом, бо про ніякий кібель не було й мови, про ніщо людське там не було мови; там трупно, до блювоти смерділо свіжою кров'ю; кров чавкала на долівці під нашими ногами. Поміж живими тут і там, попідпирувані нашими грудьми й плечима, стирчали посинілі мерці з очима, що повилазили з орбіт, з чорними ямами ротів — вони задихнулися від недостачі повітря. Ми всі задихалися, і всім чорніло в очах, і всі ми бачили подзьобані кулями стіни, і всі знали, що ми, кинуті у цю камеру, тимчасові, до нас іще, певно, до опівночі стояли інші арештовані, вони були й пішли, щоб більше сюди не повернутись; хтось із них, учорашніх чи позавчорашніх, кров'ю великими літерами написав на стіні: "Нас усіх тут убили. Борітеся!". Ми читали кривавий напис, який теж був розстріляли — по ньому прострочили кулеметною чергою, куля попри кулю, але про супротив ніхто не думав, ми були приголомшені страхом й отупіли від сопуху й тісняви, де тут могла зродитися думка про якусь боротьбу, коли живі стояли поруч із мерцями. Чим мали розколоти товстезні мури й розбити залізом ковані двері? Тут навіть слово вмирало, як вішальник у зашморгу, заледве викотившись з горла. У камері було чути лише передсмертне хропіння й де-не-де, немов із під землі, зрідка виринав стогін або ж поверх нашого натужного дихання, що зливалося в суцільну хрипливу хвилю, хтось розпачливо посилав благання до Бога... пускав до Бога вутлий човник, що відразу тонув у сукровиці. Нас ніхто не чув: ні Бог, ні енкаведисти за дверима, ні сотні в'язнів, що душилися в інших камерах, про нас, здавалося, усі забули або ж просто ще не надійшла наша черга вмирати. Чи, може, над нами змилосердяться? То, може, очікуємо черги на помилування?
А чом би й ні?
Повірте, добродію мій Василю, навіть там, на дні пекла, звідки не було виходу, ми сподівалися порятунку: може, нас випустять на волю, бо ж ми арештовані помилково... може, надлетять німецькі літаки, розбомблять Кармеліту, й ми порозтікаємося... може, німецькі війська захоплять Рогач ще до того, поки енкаведисти нас розстріляють?
Посеред дня чи десь за мурами Кармеліти на подвір'ї або й у самих мурах, у їхніх нутрощах, загуркотів потужний мотор; ми дивилися один одному у вічі... і мертвим теж дивилися у вічі й запитували мовчки, що означає цей гуркіт. Господи, питалися, а кожен однак здогадувався, що цей гуркіт означає. Чи ми самі себе обдурювали, чи не хотіли вірити у призначення мотора, чи сподівалися, що мотор підніме Кармеліту, як дирижабль, попід хмари й вивезе поза мури на волю, аж поки хтось тверезий не промовив: