— То нас розстрілюють, браття.
І враз у камері стало тихо, ніхто не харчав, не сопів, не молився, усі завмерли, надслуховуючи, одначе, нічого ми не почули, бо чи поглухли від страху, чи загрубі були монастирські мури, чи той мотор страхітливий був звичайним трактором, що оре десь стерню.
Але ж нема ще стерні, ще не почалися жнива...
Не почалися?
Раптом клацнули двері, й на поріг з кулеметом у руках став присадкуватий косоокий червоноармієць, який весело-радісно посміхався, а за його плечима виросли ще два чубарики з рушницями напоготові — дула й штики впилися у нас, готові прострочити й простромити наші груди.
Ми хитнулися назад.
Нас усіх пронизала думка: настала остання година.
Але косоокий енкаведист крикнув тоненько:
— Слободян єсть?! Слободян, виходь!
Господи, та це ж викликають мене! Мене? І більше нікого? Я міг не обізватися, хто б мене знайшов серед мертвих мерців, серед мерців живих, серед каламутного сопуху, але я таки обізвався, шибнуло в голові радісне: Чи мо', випустять?
Дивовижно, але спресовані тіла стиснулись ще тісніше — дали мені дорогу — тісний прохід, у який я пропхався до дверей. Енкаведисти тут же кинули мені на голову мішок, котрийсь з них тицьнув дулом у поперек:
— Іди.
Мене вхопили кріпко попід руки й повели; я пробував уявити дорогу, якою мене вели: якісь сходи, коридори, двері, знову сходи — і чомусь мені уявилося, що ведуть мене в нутрощах велетенського дзвона, що крисами своїми увігнався глибоко в землю, прикривши від людського ока Кармеліту; а в тому дзвоні розщибаються крики й стогони і раз-по-раз лунають постріли, і працює, двигтить потужно мотор; постріли й двигтіння мотора, здавалося, розколюють той дзвін... а чи мою бідну голову розколювали на дрібненькі трісочки.
Врешті вштовхнули мене в якісь двері й здерли з голови мішок. В лице немилосердно, як полум'я, вдарило сонце. Кімната, куди мене завели, була простора й світла, троє вікон виходили в подвір'я, і якби не гуркіт мотора і грати на вікнах, то могло б здатися, що наглядачі вивели мене поза тюрму в зелений затишок.
Слідчий сидів за довжелезним столом якось боком, скоцюрбле-но і, підперши рукою щоку, задивився у вікно. Перед ним на столі не було ні паперу, ні пера, а тільки чорнів наган, стояла розпочата пляшка горілки й бляшаний кухоль. Коли ж він повернув до мене обличчя, то я упізнав Непийводу. Він наказав архангелам, що мене привели, вийти за двері, а мені показав на табуретку посеред кімнати.
— Ну, і як тобі, Слободяне, у нас мається? — спитав він весело, зубасто й стрельнув у мене білими невидимими очима.
— Та як можна матися, товаришу Непийвода, коли люди вмирають, задихаючись, стоячи, — наївно я перепитав. Він тут же зірвався з місця і, схопивши наган, підбіг до мене.
— Я тобі не товариш, сволото! — крикнув і замахнувся наганом. Але не вдарив. — А що здихають у камері, то... то куль менше витратимо. Так, менше куль...
— Таж не всі винні... — благав я, даремно на щось сподіваючись. — І я серед них.
— О ні, Слободяне, — промовив він і засміявся. — Ти серед тих, що винні. Хіба не ти на Великдень у тридцять дев'ятому році виспівував під церквою "Ше не вмерла Україна"? Думаєш, не знаємо? Нібито ніхто в Черчені не пам'ятає, що без тебе не обходився жодний читальняний, а отже — ворожий, націоналістичний шабаш: вистави, концерти, фестини. Ти скрізь співав, — кружляв навколо мене Непийвода. Був п'яний; був білий, як папір.
— Так, я співав скрізь, — не став я відмовлятися. — Мав я голос, що тут такого? Не було у цьому ні політики, ні зиску ніякого.
Він аж зупинився у своєму кружлянні; він дулом револьвера різко вдарив мене в підборіддя, аж клацнули зуби.
— Це і є контрреволюція, гад! Ти собі міркуєш, що контрреволюція — це тільки постріли в спину більшовиків чи таємна змова проти радянської влади? Контрреволюція — це і твій спів, яким ти засівав у душі кукіль... ворожість засівав проти нас. Розумієш?
— І що мені за це буде? — навіщось спитав я.
— Нічого такого, — знову засміявся. — Розстріляють. — Непийвода хлюпнув у бляшанку горілки й одним духом випив.
Не можу похвалитися, добродію мій Василю, що був-єм героєм і спокійно вислухав смертний вирок. На якусь мить потемніло в очах, канцелярія з довжелезним столом, сам слідчий Непийвода, голі білі стіни, високі заґратовані вікна крутнулися вправо-вліво, немов у шаленому танці, й круто полетіли в безодню. Спам'ятав мене Непийвода, який бризнув горілкою в лице.
— Ти слабак, Слободяне, — посмішковувався слідчий і посторцував мене на табуретці. — Смерті боїшся... всі ви боїтесь смерті, тремтите, як зайці, а проте, смерті не минути. Нікому, — сказав, як припечатав. Одначе поглядав на мене без злості, навіть співчутливо. Був блідий, зарослий. Козацький вус звисав донизу мокрий, запльований.
— Але ж повинен бути суд, — я ще на щось сподівався. — Він розбереться по правді. — Мені хотілося жити; я хотів вірити у справедливість совіцького суду. Най дадуть десять років, чи й двадцять, най буде Сибір — тільки б жити.
— Ти забув, що йде війна, Слободяне. Німці нині-завтра тут будуть.
— То й випустіть нас... мене випустіть, — просився я, як дитина.
Він крутив головою.
— Дуже ти мудрий, Слободяне. Хіба можна випустити на волю ворога... завтра ворог ударить тобі в спину. Ти ж фашистів чекаєш... ви всі западенці очікуєте Гітлєра, як месії. Хіба ні? Ви продажні шкури... всіх... всіх вас викосити до ноги. — Непийвода був п'яний, але говорив тверезо, розсудливо. Я не бачив на його довгообразому вусатому лиці затаєної ненависті, яку колись був випадково підглянув, страшними були тільки його очі — білі, невидющі, немов литі зі скла.
— Навіщо ж ви нас визволили, коли через півтора року усіх треба викосити? — запитав я Непийводу. Смішний я був і дурний. Очевидно, підсвідоме розтягував час, мені здавалося, що коли скінчиться наша бесіда, то й настане кінець моєму життю.
— Ми визволяли з надією, що вас посортуємо: кого — направо, кого — наліво... кого — на перековку, а кого — козам роги випрямляти. — На губах під вусом синіла, як отруйна поганка, прихована посмішка. Він знову плеснув у бляшанку горілки й ковтнув її одним духом. Виглядало, що його мучила спрага.