— От приїжджайте якось та й сходимо з вами.
— А приїду, чого ж.
Вона знов примовкає, щось міркує сама собі, а потім я помічаю, як стуляються в неї очі. Зморилася. Що ж ти хоч, цілий день на ногах, хіба не зморишся за тим базаруванням.
Дружина стелить їй постіль, баба вкладається спати — легенька така, ніщо й не скрипне під нею, і я вимикаю телевізор.
Тихо спить баба Килина. Диха нечутно, ніби дитя. А лице її поважне, зосереджене, мовби й уві сні боїться щось проґавити, не догледіти, мовби й сон цей воліє прожити, як сама того хоче. І що їй сниться —не вгадаєш: чи далека Німеччина, де навіки заснув її Саня з червоною зірочкою в узголов'ї, чи, може, рідний город, на якому білими зорями цвітуть картоплі.
Вранці проводжаю бабу Килину на автостанцію. Ловлю таксі, їдемо. Я переказую всім вітання, а потім між іншим питаю:
— А що вам снилося в нас?
— Нічого,— відказує.— Колись мені снилося все, а тепер навіть Саня не приходить ночами. Стара я. Уже й карточку його на ніч під голову клала — а він не приходить. Та якби й прийшов, не впізнав би. Стара.— І бабині рожеві щічки сумно опускаються вниз, а голова знову похитується, наче маківка на вітрі.
Коли виходимо з "Волги", баба Килина знов оживає.
— Ловка машина,— каже.— Скіки така затягне?
— П'ятнадцять тисяч.
— Багатенько. У мене на таку ще не набереться. А машина ловка, нічого не скажеш. Не їде — пливе.
І вже перед тим, як сісти в автобус, вона раптом бере мене за рукав, прихиляє до себе і таємниче шепоче на вухо:
— Ти думаєш, я приїжджала картоплю продавати? Ні, Петю, оце тобі одному скажу по секрету: я літа свої продавала. Та от ніхто не купує старості.