Однак баба Килина спокійненько пройшлася по всіх трьох кімнатах, помацали килими, наче прицінювалась, постукала нігтем по стінах, понюхала пуп'янки на вазонах, а тоді плямкнула сухими тоненькими губами й сказала:
— А чо', жити можна. Правда, тіснувато трохи, подвір'я ж у вас нема, але, я ж кажу, можна миритися.
Дружину це, певна річ, трохи зачепило за живе, і вона негайно кинула наш головний козир.— повела бабу Килину на балкон. О, тут уже ніхто не міг приховати захвату, навіть наші київські друзі сплескували в долоні й вигукували: "Оце так краєвид!" Справді, звідси як на долоні було видно Дніпро, його кучеряві зелені схили, а там, на горі, світилася золотом лавра.
Баба Килина незворушно поводила довкола маленькими очками,— так спогорда оглядає низи лелека із високості,— й зітхнула:
— Непогано. Аби ще ота труба не диміла.
— Яка труба?
— Та он же,— вона показала десь у далину, туди, де щезав із виду Дніпро, і я вперше побачив, що там, на березі, бовваніла якась труба, мабуть, комбінат стояв, чи що воно, не знаю, бо відколи живу в цій квартирі, ніколи туди не придивлявся.
— А ото лавра, бачите? — уже піснішим голосом озвалась дружина і навіть показала пальцем, видно, закрався сумнів, чи гостя хоч бачить те, що близько перед очима.
— А чо' ж не бачу! В лаврі я була. Колись стільки про неї наслухалася, що, скажу вам по секрету, взяла та й пішла, а там нічого такого й немає у тих печерах, задуха тільки. Та людям що-небудь дай, аби побалакать, я ж кажу.
— І то правда,— підтакнув я, щоб догодити бабі; якщо вже й лавра їй не така, то що тут скажеш.
Де вже гостя не скупилася на похвалу, то це за вечерею. Низенько так схилялася над тарілкою, щоб ніде й крихта не впала, хлібом кутики губ вимочувала і жувала швиденько, як і ходила,— цок-цок виделкою, видно, ще не мала мороки з зубами.
— Ти мені, дочко, розкажи по секрету, як цей салат роблять, то я й собі вдома зготую, а чо'.
Це дружині — як медом по губах, засяяла враз, а тоді й бабі відплатила тим же:
— А ви ще, дивлюсь я, і молода зовсім.
— А чого ж би я була стара! Молода, звісно.— Вона поправила на собі крапчасту хустинку, ховаючи під неї сивенькі посічені пасма.— Хіба сімдесят дев'ять літ — це багато? Крихта! Я ще, вважай, і не жила. Оцих-о годочків мені тіки й хватило, щоб роздивитися, як тре' жить. Це ви, молодші, тепер скрізь вправляетесь, а нам не було коли, я ж кажу.
— Чув я, бабо Килино, що ви й у Німеччину їздили.
— А чо' ж, їздила. До Сані їздила, він же там у мене похований. От і поїхала на Дев'яте травня. Хіба це довго — літаком? Де там, колись я на храм у Лисянку довше добиралася. А тут що — сів у літак, їсти тобі принесли, як пані, на дечку такому подали, там і мнясо, і яблучко, й кофія, поки попоїв — і вже вилазь. Германія.
— А в літаку не страшно?
— Чого ж би страшно було? Люди ж летять, не бояться, то й я з ними, ая'. Це якби сама. Бува, гойдне літака, що й у грудях потерпне, але дивлюся — всі сидять собі тихо-мирно, газетки читають, то воно й одляже. Так треба, думаю.
— А в Німеччині, між чужих людей, як? Мабуть же, трохи боязко?
— Чого там, мене ж зустрічали солдатики. А коли й сама справлялася. Не такий страшний вовк... Підійду до людей, розпитаю що треба.
— Хіба ви знаєте по-їхньому?
— А чо' ж, трохи знаю. Якби не знала, то вони б мене викотили з Германії, як бджоли муху з вулика, еге. А так — нє,— баба Килина загадково свариться пальцем.— Підходжу на вулиці та й кажу: "Гутен так, дамочко,— це по-їхньому так здоровкаються.— Как мені пройти отуди й туди?" А вона мені каже: "Йдіть, мамаша, так і отак". — "Данке,— кажу, спасибі тобто.— Дай вам бог здоров'ячка".— А вона сміється, розбира, що я їй не лихого бажаю. Е, стіки там того діла, язик до Києва доведе, а то щоб до Германії не довів. Це ось додому не попала, бо на автобус спізнилася.
— Та куди вам поспішати,— кажу.— Погостюйте трохи у нас.
— Е ні, Петю, іншим би разом за любу душу, а зараз не мощу. Взавтра мені цеглу привезуть, я ж, скажу вам по секрету, хату нову зібралася ставити, то раненько поїду.
— Хату? Так у вас же ще й та наче непогана.
Баба Килина пильненько дивиться на мене, і голівка її дрібно хитається, як маківка на вітрі.
— Я знаю, що ти думаєш. Отак і в селі. Кажуть, бач, яка, одною ногою в ямі, а й собі туди ж. Здуріла на старість та й давай нову хату будувати.
— Та ні, я не про це...
— Е, не кажи, Петю, я знаю, люди всі такі. А чо'? Бо жить не вміють. Ну хай би мені і рік зостався, то й що — скласти на грудях руки і смерті ждати? Та воно, бува, один рік проживеш краще за сто. Це ж, дивись, Петю, якби, приміром, людині було назначено всього один рік жити, то що — хіба вона в курені сиділа б? Бджолі он місяць відведено, та й та собі житло будує, ая'. Хати треба, Петю, я б ще й меблі купила такі, як у вас, аби було де. Хай один день проживу, а так, як душа бажає, о.
Потім баба Килина ще гомонить із дружиною про ціни базарні, записує рецепт, як готувати салат, розпитує, в чому найбільше вітамінів, а я вмикаю телевізор — зараз буде футбол. Зачувши шум стадіону, дружина, як завжди, заводить своєї, так наче й не зозла, а для годиться:
— О, починається! Хоч би людини посоромився! Може, там фільм який є чи концерт?
— Ні-ні,— баба Килина схоплюється із стільця.— Хай буде, футбол я люблю. То хокей — їрунда, бо там така дрібна шайбочка, що й не видно, де вона бігає. А футбол — інтіресна штука.— Подивлюсь. І вона присідає на краєчок крісла перед телевізором, а я думаю, що якби наші динамівці бачили зараз бабине лице, то, мабуть, не мазали б отак по воротах. Он котрийсь із п'яти метрів ухитрився не попасти.
— Цього б і я забила,— каже баба Килина.— Я йому щоб дала чапцем, то він би у мене знав, куди летіти.
— Еге, попали б? — сміюся.
— А чо' ж, це ж не шайбочка малюсінька, а таки м'яч. Що ж там у нього попадать. Видно, тиряюцця, що людей ото стільки дивиться.
Баба Килина притихла, довго ворушить губами, не зводячи очей з екрана, потім питає:
— А знаєш, Петю, куди б я ще хотіла піти? Скажу тобі по секрету. На стадіон. Ні, не на футбол подивитись, а на людей. Це ж стільки їх там разом сидять! І на одне дивляться. Люблю, коли багато людей коло мене.