Лотерея

Василий Шкляр

Це тепер Андрей такий.

А колись — ні, колись він гримів на всеньке містечко. З його рук золото сипалось. Треба вам, скажімо, верх викинути на хату — просіть Андрея, треба підлогу постелити — гукайте Андрея, хочете нові двері чи вікна — знову ж таки йдіть до Андрея Безверхого. Бо так чисто й гладенько вам не зробить ніхто. І головне — дешево.

Маючи таку славу, інший би па його місці огинався, перепитував ціну, відкладав би це діло на потім, а Андрей... "Значить, так: це я завтра ввечері Захарчукові браму кінчаю, післязавтра Красуцькому роблю там одну трахамудію, а в неділю раненько буду у вас".

І точно: приходить у неділю при інструменті, обличчя завбільшки з долоньку світиться радістю — "Доброго здоров'ячка!" — й відразу береться до роботи. Дістає жовтенького складаного метра, роздивляється дерево, на яке ви розжилися; хай воно й сяке-таке — Андрей доведе до толку. "Все буде, як в аптеці",— каже. "Може, спершу поснідали б, Андрею?" — "Що, в мене жінки немає?"

А від вечері не одмовляється. Сідає до столу і їсть як не в себе — сам же худющий, мов тріска, цілий день крутиться, то нема коли й салові зав'язатись.

"Скільки ж це з мене?" — спитаєте, як Андрей уже підведеться з-за столу. "Та скільки... Скільки дасте — стільки й буде".

Іде він, було, своєю вуличкою додому, то навіть сусіда Куліш, немале начальство в райспоживспілці, визира з-за щільного паркану (теж Андреєвих рук робота) і гукає ще за півкілометра: "Привіт робочому класу!" Потім виходить на вулицю, не виходить, котиться кругленький м'ячик,— Андрей проти нього, що стручок проти гарбуза,— подає пухкеньку руку. "Чи не зробив би ти мені, Андрею, ляду до погреба?" — "А чом ні? Все, що скажете, Панасовичу. Що ж то за погріб, як він без ляди".

Андрей іде далі, а там, дивись, уже перестрічає його Максимович, не останній чоловік на маслозаводі (йому на сусідів везло). "Сьогодні, Андрею, йменини у мене, то ти ж приходь з Мариною".— "А потягаю за вуха!" — сміється Андрей, бо в Максимовича такі вуха, що там є за що потягати.

Однак бували вечори, коли Андрей не пішов би пі до кого й ні за які гроші. Це тоді, як у кінотеатрі пускали індійський фільм. Такого вечора він зодягав нового коверкотового костюма поверх шовкової теніски, дивився, щоб і жінка Марина (завтовшки така, що треба три Андреї скласти докупи) виглядала як нова копійка, і вони вдвох ішли "на кіно".

Андрей плакав. Коли на екрані хтось помирав або розлучалося двоє закоханих, бо він багатий, а вона бідна (у залі де-не-де шелестів смішок), Андреєві судомило горло, він прикривав долонею очі — не міг себе пересинити, щоб не заплакать. "Дурний, то ж артісти",— шепотіла Марина. їй не подобалось, що в одному фільмі цей чорнявий чоловік був он яким паном, а тут уже нещасний бродяга. Андреєві од того не легшало.

"Хороша картіна",— казав після того, як у залі спалахувало світло, і йшов аж додому мовчки.

Уже лежачи в ліжку, коли Марина важніла від сонної млості, раптом вигукував: "Ну й падлюка! Попався б він мені на очі!" — "Хто?" — "Та той же, що не дав їм зійтися".— "Спи, тобі рано на роботу".

Проте й на роботі (Андрей працював на пилорамі в комунгоспі) ще довго не міг забути фільму, зітхав, не світився, як завжди, радістю, а мучився чужим горем. Йому було дивно, що як же це так? — ось він, простий собі чоловік, живе мов у бога за пазухою, має жінку хоч куди, цегляний будинок під шифером, грошей кури не клюють, а десь хтось печеться, мучиться, не знає, як звести кінці з кінцями...

Тільки ж горе, перш ніж прийти, не питає. Прийшло воно і до нього.

Одного дня містечком пронеслася колюча, як перекотиполе, вість: Андреєві Безверхому відрізало на пилорамі усі п'ять пальців на правій руці.

Тепер він такий. Пустився берега. Ще як жив разом з Мариною, то нічого, а коли став заглядати в чарку і Марина переділила хату (Андреєві дісталася одна кімната з верандою), то геть занехаявся і ще дужче схуд. Висох, коверкотовий костюм теліпається на ньому, як на кілку. Інший би від такого життя завив, тільки не Андрей. Іде вулицею, світиться до всіх маленьким зморщеним личком — "Здоровенькі були!" — і наче й не помічає, що Максимович тільки мугикне, а Панасович, бува, й геть змовчить. Андреєві байдуже. То спершу було важко, і найважче тоді, як Максимович прийшов до його двору забирати дошки (ще до того приніс на двері). Тут нічого ніби й немає, але ж вийшло так, мовби Андрей збирався присвоїти чуже дерево. Думка була таки зробити ті двері.

— Хай лиш звикнуся до культяпок,— казав Андрей.— Все буде до шмиги! І двері й завіси!

— Ти мені їх сто лєт робитимеш,— бубонів собі під ніс Максимович і по одній носив до свого двору важкі дошки-сороківки. Андрей притих, зіщулився і раптом відчув, як болять усі п'ять пальців на правій руці. Пальці, яких не було...

Тепер уже байдуже. Все загоїлось, і він не має зла навіть до Марини. Спасибі, заносить інколи попоїсти чогось гаряченького, та й сорочку випере коли там.

Сусіди в нього хороші. Якось Андрей зайшов до Куліша позичити зубчик часнику — тоді саме сини його, студенти, приїхали на канікули, і Кулішиха на радощах не знала, за що хапатися,— то посадили і його за стіл, налили чарку. Андрей так розгубився, що забув, чого й зайшов до Куліша, виходило, ніби він сам набився випити на дурничку. Однак тоді про це якось не подумав, згарячу розпустив язика і такого нагородив, що й Кулішиха перестала здоровкатись. Здається, чіплявся до когось із хлопців, що чого той носить такі потерті штани (Андрей би стидався об них і ноги витерти), у батька ж грошей — солити можна, а той казав, що це така мода — джинсами звуться ті штани — і віддав за них двісті карбованців. Андрей тоді візьми та й ляпни: "То в тебе голова на в'язах чи гарбуз, як ти оце утелющив за ганчірку отакі гроші?"

Сам винен, певна річ. А сусіди у нього добрі. Захарчук, так той навіть карбованця позичить до пенсії. Андрей ні на кого зуба не має. Та й на кого йому нарікати? І чого? Хіба Андреєві погано живеться? Ха-а! Їсти є, зодягтися є, чого іще? Живи!

До всього ж, як пускають у кінотеатрі індійський фільм,— Андреєві більше нічого не треба. Зодягає поношений коверкотовий костюм, до чарки й не доторкнеться — тільки квасу бокальчик вип'є по дорозі — і йде "на кіно".