Тут, у затемненій залі, Андрей плаче...
І от до чоловіка, якому, здавалося, більше нічого й не треба, привалило щастя. Пізніше, коли Андрей згадував ту "трахамудію", то так і казав: "Щастя привалило!" — і при цьому сяяв усмішкою і шморгав носом.
Нишпорив якось по кишенях (а може, де карбованчик затерся!) і серед папірців натрапив на лотерейного квитка. А тут якраз і поштар нагодився з пенсією. У нього й газета з останньою таблицею виявилася. Перевіряє Андрей свою лотерейку і раптом бачить: навпроти номера й серії його квитка чорним по білому написано друкованими літерами — "Москвич-412". Андрей очамрів. Довго розгладжував тремтячою куксою газету, потім лотерею — чи не заховалася якась цифрочка в складку? — поки не запаморочилося в голові. Та ж ні, все точно.
"Тепер заживем!" — видихнув Андрей і, почувши свій голос, отямився.
Надвечір і гості стали з'являтися. Першим прийшов Захарчук, Андрей колись на пару з ним викидав на хати верх. Неговіркий, мамулуватий, він раптом ожив:
— Оце ти дав, Андрею! Оце втер усім носа!
Андрей саме доїдав борщ (забігала Марина) і з виду був серйозний, наче не виграв машину, а купив її, і ще й зараз сушив голову: чи не по-дурному викинув такі гроші?
— Е, та ти, я бачу, запишався! Тепер до тебе й не підступишся.
— Клопоту ж з нею,— невдоволено буркнув Андрей.— Більше як з жінкою.
— Не біда.
— Та й прав немає.
— Був би кінь, а батіг знайдеться. Підеш на курси.
— Легко сказати.
— На права й дурний здасть, а ти як!.. Ще й дівчат кататимеш. Марина лікті гризтиме.
— Ну, це ти вже загнув.
Андрей попихкував "Паміром", тримаючи цигарку в кутику губ, мружився від диму і дивився на Захарчука поважно, ніби той вербував його у напарники. Захарчукові це не подобалось.
— Я думав,— зітхнув він,— що ти під цю лавочку цілий бенкет...
— Рано ще.
— Чого ж, лотерея на руках.
— Ось як візьму...— Але що візьме — Андрей не доказав, бо хтось затупав у веранді, відчинилися двері, і до кімнати вкотився Куліш. Насторожено бликнув на Захарчука — "Добрий вечір",— і той, ніби й радий нагоді, вийшов із хати.
— Не забудь же покликать,— сказав.
Куліш усміхнувся, широченько так усміхнувся, поклавши руку на кишеню,— там щось віддималося.
— То це правда, Андрею?
— Брехня! — випалив Андрей і дрібно зареготав.— Ви од мене коли-небудь чули неправду?
— Так це ж мені люди казали, мало чого понавидумувать можна.
— Значить, правду казали. Така, значить, трахамудія.
— М-да... Така.— Куліш присів на краєчок табуретки біля Андрея.— То що ж ти зібрався робити?
— Кататимусь, ви як думали? Тіки курява ляже.
— Курява, гм... Воно діло непогане, але ж і грошики можна взяти такі, що довіку хватить.
— А на чорта вони мені, грошики?
— На книжку поклав би, не завадять.
— Що, мені пенсії мало?
— Пенсія пенсією, а я б тобі радив...
— Ось як самі, Панасовичу, виграєте, тоді й візьмете грошики. А я — машину! — сказав Андрей і знов реготнув.
— Дивись, я тобі по-доброму кажу, по-сусідськи.— Куліша, видно, вколов той смішок.— Щоб потім не шкодував, чуєш.
— А то вже моя морока.
— М-да... Морока. Це ж і гаража треба. Тисячі зо дві обійдеться.
— Знайдемо й на гаража,— одказав Андрей, але не засміявся. Таких грошей у нього не було.
— І на бензин щомісяця. А що вже запчастин треба, не питай... Усе як на вогні горить.
— Авжеж, це така трахамудія,— погодився Андрей.
— Точно, що трахамудія,— засміявся Куліш і дістав із кишені пляшку.— Та коли вже тобі так повезло, Андрею, то давай хоч приллємо це діло.
Вони випили. Андрей повну, Куліш половинку ("У мене щось із печінкою"). Закусили старим салом. Андрей закурив і вже не мруживсь од диму, а світився до сусіда вологими очима. Куліш налив іще: "Твоє здоров'ячко!"
— Я до чого веду, Андрею: що найвигідніше тобі взяти гроші.
— Та, мабуть, так і зроблю. Взавтра ж піду...
— Ні-ні, не поспішай. Це ти завжди встигнеш. Встигнеш, чуєш...— Раптом Куліш притишив голос і задихав Андреєві у лице.— Не будь дурним, кажу. Цій лотереї нема ціни, петраєш? Продаси її — і матимеш... Ти ж чоловік з розумом... м-м...— не міг пригадати, як сусіда по батькові.
Знов хтось загупав у веранді, і Куліш прикусив язика, озирнувся на двері.
— А-а-а! Тут уже весело! — На порозі з'явився Максимович.— Виходить, не брешуть.— Подав руку Андреєві, потім Кулішеві.— Ну й ну, ну й ну!
— Сідайте, Максимовичу, зараз я знайду чарку,— заметушився Андрей.— Все буде до шмиги.
— Чарку можна, а чо'? Тільки хотілося б хоч одним оком глянути на те, за що п'ємо, га? Я ще ніколи не мацав лотереї, яка виграла машину. Чим вона пахне?..— виправдовувався Максимович, хоча всі знали, що він на слово нікому й нічому не вірить.
— Це можна! Це просто,— зрадів Андрей. Видно, йому давно кортіло показати лотерею, але ніхто не просив. Він одчинив шафу, поліз у спідню кишеню коверкотового піджака.
Максимович тим часом зодягнув окуляри, покірно глянув на Куліша, мовляв, вибачай, що перебив розмову, мені ж теж не терпиться...
Андрей змів зі столу крихти, обережненько поклав газету з таблицею, а зверху лотерейку. Цифри, навпроти яких стояло "Москвич-412", були підкреслені послиненим хімічним олівцем. Вони збігалися одна в одну з номером і серією лотереї. Андрей ще й пригладив ті цифри куксою — злегенька, наче боявся, щоб не зітерлися.
— Див-вина...— промимрив Максимович.
— А ви що, не вірили? — здивувався Андрей.
— Т-та... вірив, але ж, бач, виграв...
— Стій! — підскочив Куліш.— Так це ж білет з торішньої лотереї! Хіба тобі повилазило?
— Точно! — опам'ятався Максимович.— Ах, ти ж... Обдурить нас зібрався, хе-хе.
Андрей кліпав на них невидющими очами й не міг нічого второпати.
— Це ж треба таке вчинити! — уже сердито кричав Куліш. — Ти все переплутав, голова твоя й два вуха!..
— Хе-хе-хе,— трусився Максимович, закинувши назад голову.— От... хе-хе... тобі й машина.
— Підеш із цією лотереєю за клуню,— сказав Куліш і викотився з хати, злий, що отак по-дурному зайшов у гембель з Андреєм. Услід за ним тюпав Максимович, і Кулішеві здавалось, що той хіхікає з нього.
Андрей ще довго розгладжував тремтячою куксою газету, потім лотерейний квиток — уже на тому місці, де стояв рік, і його теж починав душити якийсь дурний сміх.