З правого боку вбігає знайомий наш залізничник, за яким женеться
/ розгніваний Спичаковський.
Спичаковський (хапає залізничника за комір, той випускає з переляку свою книжку, з якої сиплються якісь папірці). Я тобі покажу обмінний пункт! Обманний, а не обмінний. Ходім в ДПУ. Спичаковський не дасть собі в кашу наплювати.
З лівого боку повертається Пушинка.
Пушинка. Ага! Нарешті. (Дуже ніжно.) Васюнчик!
Спичаковський (озирається). Пропав! (Дригає ногою й випускає залізничника, який тікає.)
Пушинка (ще ніжніше). Васюнчик, стрибунчик, цвір-кунчик мій любий! Твоя Пушинка плакала. Промочила ніжки. І тобі не жаль Пушинки?
Спичаковський (хлюпає носом). Але, моя дорога...
Пушинка. Ходім, мій цвіркунчик, ходім, мій стрибунчик, ходім. (Ніжно поплескує його по щоці затягнутою в рукавичку рукою.) Неслухняний хлопчик! Не жалієш своєї Пушинки. Ходім. (Впевнено йде ліворуч, озирнувшись з чарівною усмішкою на Спичаковського.)
Спичаковський повільно й слухняно йде за нею, понуривши голову, немов великий, розумний пес. Виходять.
Залізничник (що обережно виглядає з-за колони, тепер виходить на середину). Оце да!.. (Говорить він з щирим захопленням.) Оце так баба! (Піднімає свою книжку.) Щоб такого чорта приборкати!.. Уму непостижимо. (Виходить дуже вдоволений.)
Поспішно увіходить Вернидуб.
Вернидуб. І тут його немає. Через двадцять хвилин поїзд.
Вбіга-є жвава, розчервоніла Таня. Волосся вибилося з-під берета, збризнуте дощем, пальто розхристане. Побачивши Вернидуба, одразу
спинилась.
Таня. Стоп. Хвалити бога, ти ще не поїхав. Вернидуб. Таня!
Таня. Прийшли попрощатися з тобою. Промазала трамвай, півдороги бігла прямо по вулиці. Наш поїзд через 40 хвилин. Уф!..
Вернидуб. їдеш?
Таня. їду, Серьожа.
Вернидуб. Будеш в Парижі бігати?..
Таня. Буду. Подумати, аж дух перехоплює. Ех, жаль, що ти не їдеш. Вигадав (зітхає) в пустиню. Теж — пустинник...
Вернидуб (усміхається). Пустинник і ведмідь.
Таня. Не забув... Ех, сам винуватий!..
Вернидуб (м'яко). Нічого, Тасенько, все на краще. Тебе я не догнав, а бігати без мети — нерозумно. Не досить завоювати простір,— треба його упорати.
Таня. То хіба не можна працювати па місці? Чи мало роботи вдома? В клініці, в лабораторії?
Вернидуб. Тісно мені в лабораторіях,— така вже в мене вдача химерна. Все кудись в далечінь пориває,— де не тісно. Не люблю працювати на одному місці. Мені б у тайгу поїхати лікарем, щоб від одного пацієнта до другого два дні на оленях їхати. Або, як ось зараз, в пустиню.
Таня. А бігати все ж таки любиш?
Вернидуб (усміхається). Люблю. Люблю відчувати простір ногами. Ну, прощай, Тасенько!
Таня. Прощай. Не сердься. (Змахує сльозу.) Ну, поцілуємось на прощання,— не скоро побачимось.
Вернидуб. Тасенько... (Поривчасто пригортає її до себе і-цілує в губи, тоді вибігає.)
Таня (стоїть схвильована). А! Тепер уже пізно... не поправиш.
Увіходить видимо стурбована Любуша.
Любуша. Боже мій... він тут. (Бачить Т.аню.) Таня, голубко, яка ж я рада тебе бачити.
Таня. Любуша! Що з тобою? Що скоїлось?
Любуша. Що мені робити — господи! Через десять хвилин поїзд, а я й досі не знаю — їхати мені, чи лишитися...
Таня. Як, лишитися? Ти збожеволіла!
Любуша. Так, так, я справді почуваю, що божеволію від цієї жахливої муки. Ну, подумай сама, в який вир я попала! Чия я? Кому я потрібна?
Та н я. Як чия? Адже ж Мальванов так тебе любить.
Любуша. Мальванов... А Саша? Ти бачила, яким він став.
Таня. То він же тебе кинув, образив.
Любуша. Образив тому, що любить. Він умре, коли я поїду. А зостанусь — зненавидить знову. Що робить, що робить! Це дійсно якесь болото — Барса-Кельмес,— звідки ні шляху, ні вороття. Доки кличе,— я повинна їхати, хЬч би смерть чекала там попереду.
Таня. Ну, годі, заспокойся. Вигадала собі страхіт-тя й мучиться.
Любуша (хитає головою). Якби тільки це. А то... Я ще не все тобі сказала. Я боюсь, що я... що я від нього... від Саші...
Таня (з жахом). Та що ти кажеш! Ну, тоді дійсно. . Любуша. Дивись, це він. Він весь час тут ходить. Таня, голубко, піди, приведи його сюди. Я не можу поїхати так, не попрощавшись. І скажи Ігорю, що я зараз прийду.
Таня. Ну, звичайно,— зараз. Зажди,— я вмить. (Вибігає.)
Любуша стоїть, притуливши руку до серця. Зала зовсім порожня. Тихо увіходить Шалімов.
Любуша. Саша... Саша... Шалімов. Чого тобі треба від мене?
В залі стало зовсім тихо, настільки тихо, що чути, як вистукує майстер молотком по колесах вагонів. Цей дзвінкий, мелодійний стукіт чути протягом
всієї сцени.
Любуша. Саша... Я так хотіла тебе бачити,
Шалімов. Для чого це?
Любуша. Саша, навіщо ти кажеш неправду? Я ж бачу,' як тобі тяжко, Саша, у нас тільки п'ять хвилин, тільки п'ять хвилин. Не муч даремно себе й мене. (Підходить до нього.) Бідний, як ти змарнів, яка в тебе пом'ята шляпа.
Вона знімає з ного голови капелюх і пробує його випрямити й почистити Він грубо вириває капелюх з її рук.
Шалімов. Чого тобі треба від мене?
Любуша (бере його ніжно за руки). Не треба так говорити, не треба. Ну, хочеш, хочеш, я не поїду? Я лишусь з тобою назавжди, коханий, рідний.
Шалімов (відштовхує її). Іди до нього, до свого., чоловіка. До свого полюбовника.
Любуша (з лагідним докором). Саша...
Шалімов. Облиш, будь ласка, ці твої ангельські погляди. Невинна жертва. Фальшиве дівчисько.
Любуша. Саша...
Ш а л і м о в. Зі мною ти була задрипаним дівчам, з брудними нігтями. А тепер ти стала красунею, принадною дамою. Які манери, які усмішки, туалет. Це все для нього, для цього Чйнгісхана.
Любуша. Саша...
Шалімов. Ну, то й іди ж до нього,— для кого ти напах-тилася цими розкішними парфумами (нюхає свої рукавички), який п'янкий аромат. Ти вся пройнялася цим запахом розпусти. Не хочу навіть запаху твого тіла — полюбовниця Мальванова. (Стягує з своїх рук рукавички і кидає на неї.) Прощай! (Повертається і прямує до виходу.)
Любуша стоїть нерухомо, притиснувши обидві руки до серця. На половині дороги Шалімов хитається і, повернувшись назад, підбігає до Любуші і припадає до її плеча.
Шалімов. Любуша! Рідна моя дівчинка! (Плаче, припавши обличчям до її рук.) Рідна, безцінна, кохана. (Жадібно цілує її руки.) Скільки років... скільки годин я прожив біля тебе, і тільки тепер... тільки тепер зрозумів, як безконечно ти мені дорога. А я ж люблю тебе... люблю так боляче й нестримно.