— Ніяким світом в поліцію, а лиш конче Порфірови! — крикнув в якімсь незвичайнім зворушенню Разумихін. — Ну, який я радий! Та чого тут? Ходім зараз, два кроки, напевне застанемо!
—Нехай ... ходімо ...
— А він дуже, дуже, дуже, дуже буде рад з тобою по-знакомитись! Я богато говорив йому про тебе, в ріжні часи... І вчера говорив. Ходім!____Так ти знав старуху? Но,
но!... Зна-ме-ни-то се все обернулось!... Ах, так... Зо-фія Іванівна ...
— Зофія Семенівна, — поправив Раскольніков. — Зо-фіє Семенівна, се приятель мій, Разумихін, і чоловік він порядний ..
— Коли вам тепер іти треба... — почала було Зоня, цілком і не поглядівши на Разумихіна та відісего ще більше поміщавшись.
— І ходімо! — рішив Раскольніков. — Я до вас зайду ще сьогодня, Зофіє Семенівна, скажіть мені лише, де буваєте?
Він не те, що збивався, а так, начеб спішився і уникав її погляду. Зоня дала свою адресу і при тім спаленіла. Всі разом вийшли.
— Як се, не замикаєш? — запитав Разумихін, сходячи долі сходами вслід за ними.
— Ніколи!... Та в тім, ось вже цілі два роки хочу завсігди замок купити, — додав він недбало. — Чи не щасливі люде, котрим замикати нічого? — звернувся він сміючись до Зоні.
На вулиці станули в воротах.
— Вам направо, Зофіє Семенівна? Але, але: як ви мене відшукали? — запитав він, начеб бажав сказати їй щось цілком инше.
Йому заєдно хотілось дивитись в її тихі, ясні очі, і якось се все неконче удавалось ...
— Адже ви Полечці вчера адресу сказали.
— Поля? Ах, так!... Полечка! Се ... маленька... се ваша сестра? Так я їй адресу дав?
— Або-ж ви забули?
— Ні .. памятаю ...
— А я про вас ще від покійника таки зараз тоді чула... Тілько не знала тоді ще вашого призвища, тай він сам не знав... А тепер прийшла і як довідалась про ваше призви-ще... то і запитала сьогодня: тут пан Раскольніков жиє? ... І не знала, що ви також не від господаря віднаймаєте... Бувайте здорові, пане ... Я Катерині Іванівній ...
Вона незмірно була рада, що наконець пішла; пішла потупившись, кваплячись, щоб чим скорше зійти їм з очей, щоб перейти як найскорше сих двайцять кроків до повороту направо в вулицю і остатись наконець самій, і там, ідучи, спішучи, ні на кого не глядячи, нічого не видячи, думати, згадувати, розбирати кожде сказане слово, кожду обставину. Ніколи, ніколи вона не відчувала нічого подібного. Цілий новий світ несвідомо і непокоячи вступив в її душу. Вона нагадала нараз, що Раскольніков сам хотів до неї сьогодня зайти, може ще ранком, може зараз!
— Тілько вже не сьогодня, ах! Лиш не сьогодня! — воркотіла вона з завмираючим серцем, мов би кого просила, як дитина в трівозі. — Господи! До мене... в отсю кімнату... він побачить... о Господи!
І вже очевидно вона не могла завважати в отсю хвилю одного незнакомого їй чоловіка, що слідив пильненько за нею і йшов за її плечима. Він провадив її від самого виходу з воріт. В тую хвилю, коли всі троє, Разумихін, Раскольніков і вона, остановились на два слова на хіднику, сей прохожий, обходячи їх, нараз мов би здрігнувся, несподівано на лету піймавши слова Зоні: "і запитала: пан Раскольніков тут жиє?" Він бистро, летом, але уважно оглянув всі троє, іменно же Раскольнікова, до котрого зверталась Зоня, опісля поглядів на дім і запамятав його. Все те сталося в млі ока, на дорозі, і прохожий, стараючись не показати навіть виду, пішов дальше, звільнивши ходу, і мов би в ожиданию. Він дожидав Зоню; він бачив, що вони пращались і що Зоня пійде зараз кудись-там до себе.
— Так куди-ж до себе? Бачив десь се лице, — думав він, нагадуючи лице Зоні... — треба довідатись.
Доходячи до повороту, він перейшов на противний бік вулиці, обернувся і побачив, що Зоня вже іде вслід за ним, по тій самій дорозі, і нічого не видить. Коли дійшов до повороту, якраз і вона завернула в ту саму вулицю. Він пішов вслід, не спускаючи з неї очей з противного хідника; коли перейшли кроків пятьдесять, перейшов він знову на той бік, по котрім ішла Зоня, здогонив її і пішов за нею, остаючись в віддаленню пяти кроків.
Се був чоловік літ пятьдесяти, росту більше' як середнього, заживний, з широкими, кривими плечима, що надавало йому трохи отяжілости. Був він вибагливо і вигідно одітий і виглядав на заможного панка. В руках його була гарна тростина, котрою він постукував за кождим кроком по хіднику, а руки були в свіжих рукавичках. Широке, повновиде його лице було досить приємне і барва лиця була свіжа, не петербурська. Волосся його, дуже ще густе, було цілком русяве і хіба сям і там перемішане сідизною, а широка, густа борода, що спускалась лопатою, була ще яснійша від волосся на голові. Очі його були голубі і гляділи холодно, уважно і задумчиво: губи румяні. Загалом був він чоловік, що задержався знаменито і виглядав о |много молодший, як був справді. 1
Коли Зоня вийшла над канал, вони найшлися у двох на тротуарі. Слідячи за нею, він успів завважати її задумчи-вість і розсіяність. Дійшовши до свого дому, Зоня повернула в ворота, а він пішов за нею і начеб трохи здивувався. На подвірю вона взяла вправо, в кут, де були сходи"до її кватири.
— Ба! — пробурмотів незнакомий панок і став іти вслід за нею по ступенях.
Що лиш тепер Зоня завважала його. Вона пішла на третій поверх, повернула в ґалєрію і подзвонила в 9 нумер, на дверях котрого було написане крейдою: Капернаумов, кравець.
— Ба! — повторив знову незнакомий, счудований дивним припадком, і подзвонив зараз в сусідстві в 8 нумер. Одні і другі двері були віддалені від себе о шість кроків.
— Ви у Капернаумова стоїте! — сказав він, глядячи на Зоню і сміючись. — Він мені жилетку вчера перешивав. А я тут, разом з вами, у мадам Ресліхової, Ґертруди Карлівни.
Як воно склалось!
Зоня подивилась на него уважно.
— Сусіди, сусіди, — тягнув він дальше якось особливо весело. — Я, правда, всего що лиш третій день в місті. Ну, поки що до побачення!
Зоня не відповіла; двері отворили, і вона промкнулась до себе. її стало чогось срромно, і начеб налякалась...
Разумихін дорогою до Порфіра був в особливо оживленім настрою дух_а.
— Се, брате, славно, —.повторив він4кілька разів, — і я рад! Я рад!
— Та чого ти рад? — думав про себе Раскольніков.