— Я, бач, і не знав, що ти також у старухи заставляв. І... і... давно се було? То є давно ти був у неї?
— Коли?... — запитав Раскольніков, ніби пригадуючи. — Та так зо три дні перед її смертю був у неї, коли не помиляюсь. Однакож я не іду тепер викуповувати річи, — підхопив він з якоюсь поквапною і особлившою дбалістю про річи. — Адже в мене знова всего лише рубель сріблом ... із-за тої вчерашньої проклятої горячки!...
Про горячку він промовив особливо з натиском.
— Ну так, так, так, — поспішно і не знати чому потакував Разумихін, — так ось длячого тебе тоді... поразило почасти!... А знаєш, ти і в горячці про якісь переетені і ланцюшки раз-по-раз згадував!... Ну вж$, так... Се ясно, все тепер ясно.
— Ну-ну! Але-ж то розсілась у них отся думка! Та сей чоловік за мене на розпяття піде, а таки дуже рад, що роз-яснилось, длячого я про перстені в горячці згадував. Тож то утвердилось у них у всіх!... А застанемо ми його? — запитав він в голос.
— Застанемо, застанемо, — спішився Разумихін. — Се брате, славний хлопяга, побачиш! Тяжкий трохи, то є він чоловік і світський, але я в иншім змислі говорю тяжкий. Хлопець розумний, розумний, дуже навіть неглупий, тілько якийсь склад думок у него окремий ... Недовірчивий, скептик, цинік... обдурити любить, то є не обдурити, а радше в поле вивести. Ну і матеріяльна стара метода... А діло знає, знає... Він одну справу минувшого року, також за убийство, вислідив, в котрій майже всі сліди були погублені! Дуже, дуже, дуже рад би з тобою познакомитись.
— Та з якої-ж причини так дуже?
1 — То є не те, щоб... бачиш, послідними днями, ось як ти захорів, мені часто і много приходилось про тебе згадувати ... Ну, він і слухав... і як довідався, що ти юрист і кінчити курсів не можеш, задля прикрих обставин, то сказав: яка шкода! Я і заключив... то є все те разом, не одно лиш се; вчера Заметов... Бачиш, Родю, я тобі щось вчера плів по пяному, коли домів ми ішли..., так я, боюсь, щоб ти не преувеличив, бачиш ...
— Що таке? Що мене за божевільного мають? Та може воно і правда.
Він напряжено усміхнувся.
— Так, так... чи радше тьфу, ні!... Ну, та все, що я говорив ... (і про инше також,) се все була дурниця і з похмілля.
— Та чого ти звиняешся! Як мені все те надоїло! — крикнув Раскольніков з особлившим роздразненням. Він впрочім почасти удавав.
— Знаю, знаю, розумію. Будь переконаний, що понимаю. Стидно і говорити навіть ...
— А коли стидно, так і не говори!
Оба замовкли. Разумихін був більше ніж в захваті і Раскольніков з відразою се відчував. Трівокило його і те, що Разумихін перед хвилею говорив про Порфіра.
— Сему також треба Лазаря співати, — думав він, блід-ніючи і з бючим серцем, — і співати як найприроднійше. Найприроднійше було-б однакож нічого не співати. Насилу нічого не співати! Ні, насилу було би знов неприродно ... Ну, як там обернеться ... побачимо ... зараз ... добре чи не добре, що я іду? Нетля сама на свічку летить. Серце сту-чить, ось що не добре!...
— В отсім сірім домі, — сказав Разумихін.
— Важнійше всего, знає Порфір чи не знає, що я вчера у сеї відьми на кватирі був... і про кров питав? Душком треба се провідати при першім кроці, як лиш увійду, по лиці провідати, и-нак-ше... я пропаду, а провідаю!
— А знаєш що? — нараз звернувся він до Разумихіна з жартівливою усмішкою. — Я, брате, нині завважав, що ти від ранку в якімсь особ лившім зворушенню находишся? Не правда?
— В якім зворушенню? Зовсім в ніякім зворушенню, — відрізав Разумихін.
— Ні, брате, справді видно. На кріслі ти перше сидів так, як ніколи не сидиш, якось на кінчику, і заєдно неначе їебе трясця трясло. Підскакував ні з того ні з сього. То сердитий, а то знов нараз пика як солоденький медівничок чогось-там стане. Паленів навіть; особливо, коли тебе призвали обідати, ти страх як спаленів.
— Та нічого я; брешеш!... Ти про що се?
— Та що ти дійсно мов школяр мішаєшся! Фу, до ката, та він знову спаленів!
— Яке ти рило однакож!
— Та ти чого мішаєшся? Ромео! Почекай, я се десь-там розповім сьогодня, ха-ха-ха! Ось матусю то посмішу... та і ще декого ...
— Послухай, послухай, послухай, адже се серіозно, адже се... Що-ж се після того, до біса! — збився остаточно Разумихін, холодніючи з перестраху. — Що ти їм розповіш? Я, брате.. Фу, яке же ти рило!
— Живцем весняна рожа! І як се тобі до лиця, колиб ти знав; Ромео десяти пядей росту! Та як вимився сьогодня, нігті, бач, очистив, а? Коли се бувало? та єй-Богу ти напо-мадувався! нагнись-но!
— Дурак!...
Раскольніков до того сміявся, що виділось, вже і здержати себе не міг; так зі сміхом і вступили в помешкання Порфіра Петровича. Того_ і треба було Раскольнікову. Із кімнат можна було учути, що вони ввійшли сміючись і заєдно ще хохочуть в передпокою.
— Ні слова тут, або я тебе... розторощу! — прошептав розбішений Разумихін, хапаючи за плечі Раскольнікова.
V.
Сей вже входив в кімнати. Він ввійшов з таким видом, начеб із всеї сили здержувався, щоби не залитись сміхом. За ним, з цілковито збитим з пантелику і жорстоким лицем, червоний як Зурак, поволеньки і нескладно, ввійшов сором-лячийся Разумихін. Лице його і вся постава дійсно були в отсю хвилю смішні і оправдували сміх Раскольнікова.
Раскольніков, ще не представлений, поклонився господареві, котрий стояв посеред кімнати і питаючо глядів на них, наставив і стиснув йому руку, все ще з видимим незвичайним висиленням придушити свою веселість і бодай хоч два-три слова вимовити, щоб представити себе. Але ледви тільки успів він прибрати поважний вид і щось там, воркнути — нараз, мовби мимохіть, поглянув знов на Разу-) михіна і тут вже не міг видержати: придушений сміх вирвав-1 ся тим більше неповздержано, чим сильнійше до сеї пори здержувався. Незвичайна лютість, з якою принимав сей "сердешний" сміх Разумихін, надавала цілій отсій сцені вид найщирійшої веселости, і, що головне, природносте. Разумихін, мов нарочно, ще поміг ділу:
— Фу, чорте! т— заревів він, махнувши рукою і якраз ударив нею в маленький круглий столик, на котрім стояла до пиття чарка чаю. Все полетіло і задзвеніло.
— Та нащо-ж крісла ломити, панове, адже убуток казні*), — весело закричав Порфір Петрович.