— Розумію, розумію... очевидно. Що се ви мою кімнату розглядаєте? Ось і матуся говорить також, що на домовину похожа.
— Ви нам усе вчера віддали! — промовила нараз в відповідь Зоня якимсь сильним і скорим шепотом, і знов відразу сильно потупилась.
Губи і підбородок її знов стали дрожати. Вона давно вже поражена була бідним житлом Раскольнікова, і тепер слова отсі самі з себе вирвались її. Наступила мовчанка. Очі Дунечки якось проясніли, а Пульхерія Алексаидрівна навіть привітливо погляділа на Зоню.
— Родю, — сказала вона встаючи, — ми, розуміється разом обідаємо. Дунечко, ходімо ... А ти би, Родю, пішов перейшовся трохи, а відтак відпочав, полежав, а там приходив чим хутше... А то ми тебе утомили, боюсь я...
— Добре, добре, прийду, — відповів він, встаючи з поспіхом... — Та у мене ще діло ...
— Або-ж ви будете і обідати окремо? — запитав Разумихін, з задивом глядячи на Раскольнікова. — Що се ти?
— Ні, ні, прийду; очевидно, розуміється... А ти останься на мінуту. Та він вам тепер не потрібний, матусю? Чи може я віднимаю його?
— Ох, ні, ні! А ви, Дмитре Прокопичу, прийдете обідати, будете так ласкаві?
— Прошу вас, приходіть, — просила Дуня. Разумихін поклонився і цілий засіяв. На одну хвилинку
всі якось дивно відразу поміщались.
— Пращай, Родю, то є до побачення; не люблю говорити "пращай!" Пращай, Настко!... ах, знову "пращай" сказала...
Пульхерія Алексаидрівна хотіла було і Зонечці поклонитись, та якось не удалось, і поквапно вийшла з кімнати.
Але Евдокія Романівна начеб ждала черги і, переходячи вслід*за матірю біля Зоні, поклонилась її уважливим, чемним і повним поклоном. Зонечка змішалась, поклонилась якось прискорено і налякано, і якесь навіть болюче чувство відбилось в лици її, мов би ввічливість і уважливість Евдо-кії Романівни були їй прикрі і прибиваючі.
— Дуню, пращай-же! — крикнув Раскольніков уже в сіни, — дай-же руку, но!
— Адже-ж я подавала, забув? — відповіла Дуня, ласкаво і заклопотано звертаючись до него.
— Ну що-ж, ще дай! — і він сильно стиснув її пальчики.
Дунечка усміхнулась до него, спаленіла:, чим скорше Еирвала свою руку і пішла за матірю, також чогось уся щаслива.
— Ну ось і славно! — сказав Раскольніков Зони, вертаючись до себе, і ясно поглянувши на неї, — упокой Господи мертвих, а живим ще жити! Чи так? Чи так? Адже так?
Зоня аж'з задивом гляділа на відразу прояснівше його лице; він кілька хвиль мовчки і рильно в неї вдивлявся; все оповідання про неї покійника її батька пронеслось в отсю мінуту блискавкою в його памяти.
— Господи, Дунечко! — заговорила Пульхерія Александрівна, як тілько вийшли на вулицю. — Ось я тепер сама немов би рада, що ми відійшли; якось лекше. Ну, чи думала я вчера в вагоні, що навіть сему буду радуватись.
— Ще раз говорю вам, матусю, він ще дуже хорий. Або-ж ви не бачите? Може бути, журячись нами і розстроїв себе. Треба бути поблажливим і не одно, не одно можна йому простити.
— А ось ти не була поблажлива! — горячо і докірливо перебила зараз Пульхерія Александрівна. — Знаєш, Дуню, гляділа я на вас обоїх, живісенький ти йога портрет і не тілько лицем, кілько душею: обоє ви мелянхо|лгки, обоє понурі і палкі, обоє горді і обоє великодушні... Адже не може бути, щоб він був егоїстом, Дуню? а? ... А коли подумаю що у нас вечером буде сьогодня, так страх мене бере!
— Не жахайтесь, матусю, буде те, що повинно бути.
— Дунечко! Але подумай лиш, в якім ми тепер положенню! ну що, коли Петро Петрович відкажеся? — неосторожно висказалась нараз бідна Пульхерія Александрівна.
— Так що-ж він стояв би після того! — різко і згірдно відповіла Дунечка.
— Се ми гарно зробили, що тепер відійшли, — поквапилась перебиваючи Пульхерія Александрівна, — він кудись за орудкою спішив; нехай перейдеся, воздухом дихне... страх у него душно... а де тут і воздухом дихати? Тут і на вулицях як і в кімнатах задушно. Господи, що за місто!... Уважай, уступися, роздушать, несуть щось, адже се фортепян перенесли, страх, як тручаються... Сеї дівчини я також дуже боюся...
— Якої дівчини, мамочко?
— Та ось сеї, Зофії Семенівни, що там була..
— Чого же?
— Предчуття у мене таке, Дуню. Ну, віриш чи ні, як ввійшла вона, я зараз і подумала, що тут ось головне сидить ...
— Зовсім нічого не сидить! — з досадою скрикнула Дуня. — І які ви з вашими предчуттями, матусю! Він що-лиш від вчера з нею знакомий, і тепер, як увійшла, не пізнав.
— Ну, ось і побачиш!... Непокоїть вона мене, ось побачиш, побачиш! І так я настрашилась... глядить вона на мене, глядить, очи такі, я ледви на кріслі усиділа, памятаєш як представляти почав? І дивно мені: Петро Петрович так про неї пише, а він її нам представляє, та ще тобі! Значить, вона йому дорога!
— Чи мало він пише! Про нас також говорили та і писали, чи ви забули? А я переконана, що вона... порядна дівчина, і що все те — лож!
— Дай їй Боже!
— Петро Петрович негідний пльоткар, — нараз відрізала Дунечка.
Пульхерія Александрівна так і приникла. Розмова перервалась.
— Ось що, ось яке у мене до тебе діло ... — сказав Раскольніков, відводячи Разумихіна до вікна...
— Так я скажу Катерині Іванівній, що^ прийдете... — поквапилась Зоня, кланяючись, щоб відходити.
— Зараз, Зофіє Семенівно, у нас нема тайн, ви не пе-решкаджаєте... Я хотів би вам ще два слова сказати ... Ось що, — звернувся він нараз, не докінчивши, дослівно урвав, до Разумихіна. — Та ти знаєш сего ... Як його!... Порфіра Петровича?
— Ну, вже-ж! Свояк. А що таке? — додав той з якимсь поривом цікавости.
— Адже він тепер се діло ... ну, ось, дотично сего убивства ... ось вчера, бачиш, ви говорили... веде?
— Так... ну? — Разумихін нараз витріщив очі.
— Він тих, що заставляли, переслухував, а там у мене також застави є, дрібні, та між ними є перстінь сестри, котрий вона мені на памятку подарувала, коли я сюди їхав, та батьківський срібний годинник. Все стоїть рублів пять-шість, але мені дороге, памятка. Так що мені тепер робити?
Не хочу я, щоби річи пропали, особливо годинник. Я дрожав передше, що мати захоче побачити його, коли заговорили про годинник Дунечки. Одинока річ, котра уціліла по батьку. Вона розхоріється, як він пропаде! Женщини! Так от: що робити, навчи! Знаю, що треба би в поліцію дати знати. А не ліпше би самому Порфірови сказати, а? Як ти думаєш? Діло би скорше може полагодив. Побачиш, що ще до обіду матуся запитає.