Жанна з дитинства захоплювалась походами російських царів і її так само цікавили войовничі наступи й відступи клясичних армій, її захоплював Суворов, Іоанн Грозний, Олександер Македонський, їй подобалося читати про походи запорожців і, нарешті, її ідеалом була Жанна д'Арк, хоробра французька дівчина, свята, жінка-солдат, що воювала з англійцями.
У своїх дитячих мріях вона переживала дуже яскраво всі походи й воєнні події, одягаючи на себе панцир і шолом Жанни д'Арк і войовничо розмахуючи її важким мечем. Білий військовий кінь у полях фантазії Євгенії Барк носив її по вулицях Орлеану та берегах Луари й вона скрізь хоробро розправлялась з англійськими офіцерами та солдатами.
Вона з дитинства плекала наївну дитячу мрію, що вона буде така ж героїня, як Славетна Орлеанка й ніколи, нікому, навіть матері, що так рано померла, не признавалась вона у своїх таємних прагненнях.
Тепер, цілком випадково цю мрію було висміяно. Жанна розуміла, що це зроблено не зі злої волі, але вона відчувала внутрішній сміх, що кепкував з її дитячої мрії, і їй здавалось, що тепер усі знають, яка вона смішна з своїм ідеалом.
Спіритичний жарт, що в ньому вона запідозрювала Муславського, несподівано розчарував її, зруйнував її картковий будинок, що був відомий лише їй одній.
Гості звичайно не зрозуміли, чому Жанна так рішуче перервала таку веселу гру. В цьому випадкові, що трапився, не було нічого такого, щоб на нього можна було реаґувати так, як реаґувала Жанна.
Був задоволений лише Голуб'ятніков, він цим позбавлявся від гострих і часом неввічливих дотепів Муславського, що були скеровані проти нього.
Гості потроху розійшлися по кімнатах і знову зручно розсілися в теплих куточках. Покоївка подала їм чаю та печення й вони цілком задоволені з своєї долі провадили тихі розмови.
Жанна підсіла на канапу до Бойка, щоб ближче зазнайомитися з ним. Він справив на неї дуже добре вражіння, їй сподобалась його голова, що мала мужній вигляд, і його обличчя, що мало трохи неправильні риси й цим ставало ориґінальніше й цікавіше за обличчя визнаних красунів. В ньому не було звичайної солодкости, а, навпаки, трохи неправильний ніс робив обличчя Бойка, на перший погляд, суворим. Коли ж він посміхався, суворість злітала й обличчя робилось напрочуд симпатичне.
— Ви на одному курсі з Муславським? — спитала Жанна в Бойка, щоб розпочати розмову.
— Ні, я був у Політехнічному Інституті! — признався Бойко. — Юрій, мабуть, хвилювався, коли рекомендував мене...
— Цього можна було чекати від нього, він часто жартує, навіть коли не слід. Ви вже кінчили?..
— На жаль, ні! Я... Бачите мене!.. — не договорив Бойко й подивився просто в очі Жанни.
Він помітив, що її очі були темносірі, але з першого погляду вони здавалися чорними, як туш. Це порівняння йому одразу спало на думку, але потім він одкинув його. Чорність і блискучість очей були остільки своєрідні, що їх ні з чим не можна було порівняти. Бойко побачив в очах Жанни запитання й разом з ним симпатію до себе.
— Розкажіть! — попросила Жанна, помітивши вагання Бойка. — Сподіваюсь, що це не секрет?..
— Це не секрет! Не секрет навіть од поліції. Але я не сказав одразу тому, щоб не підвести Муславського. Він дозволяє собі запрошувати до вас гостей, що можливо дуже небажані.
— Навпаки! — перебила його Жанна. — Я дуже сердита на Муславського, що він не познайомив нас раніш.
— Ви зараз побачите, що він добре робив, коли не знайомив нас, і зробив дуже погано, коли без вашого відома, тим більше, не поінформувавши вас про мене, запросив мене сюди. Мене викинули з Інституту, як непевний, революційний елемент. Буду навіть одвертішим, мене допіру переслідували філери! Один з них навіть заарештував мене, але я втік. До вас я не мав наміру йти і потрапив цілком випадково, щоб просто на якусь годину переховатися від них.
Жанна уважно вислухала Бойка і їй в очах промайнув огник зацікавлення. Вона ще раніш відчувала, що в цій людині криється схована енерґія й відповідні вчинки. В її очах Бойко виростав у героя й вона несамохіть відчула дивну приємність од того, що сиділа коло нього.
Бойко на хвильку змовк, бачучи, що Жанна мовчить і так уважно дивиться на нього. Цю уважність він розшифрував неправильно, гадаючи, що Жанні стала неприємна його присутність. Присутність вигнанця з порядного кола людей, що до них Бойко завжди ставився призирливо.
— Тепер, коли вам неприємна моя присутність, я можу піти! Можливо, що шпики вже остаточно втратили мій слід. Вибачте, дуже прошу за цю неприємність!
В цих словах Бойко хтів висловити своє ставлення до цього кола й щиро вибачитись перед господаркою, що її симпатія вплинула на нього. Жанна деякий час мовчала й на її обличчі промайнула тінь легкої образи.
— Ви мене образили! — тихо відповіла Жанна. — Але не тим... Ви мене образили своїми останніми словами. Коли вам у мене нецікаво... Коли ви не цікавитесь... Ні! — зворухнулась Жанна. — Ображатись не слід! Ображатися смішно! Залишайтесь у нас, коли вам навіть нецікаво, бо вас знову можуть заарештувати.
Бойкові стало неприємно за свою останню нетактовність. Він зрозумів, що в цієї симпатичної дівчини є якийсь у голові заскок. На думку Бойка, вона мусила ввічливо попросити його забратися геть, це цілком личило б їй та її оточенню, але ця дівчина, очевидно, мала якусь ориґінальну ідею, що її Бойко в думках назвав "заскоком". Вона цим одразу висувалася з свого оточення й Бойко несамохіть став їй симпатизувати. Він піддався зовнішнім чарам цієї дівчини, забувши, що вона може бути просто дуже ліберальною. Отже, гострота Бойкових висновків була притуплена об красу Жанни.
— Ви дуже добрі! — сказав він Жанні. — Я не заслужив такого ставлення до себе. Я допіру сказав дуже нетактовну річ. Вибачте мені, я помилявся. Ви дуже славна, дівчина, Євгеніє Михайлівно!..
— Ви надто швидко змінили свій погляд!..
— Ні, ви мені одразу сподобались! У вас дуже гарне й ориґінальне обличчя...
— Ви зовсім не вмієте говорити компліментів, пане Бойко! Вони звучать у вас, як остаточний, суворий присуд.
Бойко поглянув на Жанну й її кучеряве, бронзове волосся зовсім полонило його. Це був дивний колір, що сам собою міг викликати захоплення. Додаючи до нього напрочуд симпатичне трошечки кирпате обличчя Жанни з її посмішкою, що зогрівала й непереможньо вабила до себе, і Бойко міг, не соромлячись, визнати, що будь-який комплімент звучав би тут, як присуд.