— Євгеніє Михайлівно, я дуже боюся, що справді підведу вас! Мені краще вже піти до іншого місця. Можливо, що мене вислідили і до вас може завітати поліція. Це буде для вас велика неприємність.
— Не турбуйтесь, Стефане Борисовичу, ми вас визволимо, поручник Голуб'ятніков має там якісь зв'язки. А для мене в цьому нічого небезпечного нема, лише... — не договорила Жанна.
— Лише що? — спитав Бойко.
— Лише, — Жанна рішуче хитнула головою. — шкода вас!.. Слухайте, Муславський! Юріє Семеновичу! — звернулася вона відразу до Муславського й двічі покликала його, бо він захопився розмовою з якоюсь панночкою. — Що в опері в неділю?..
— У неділю?.. Зараз пригадаю. Треба витрусити нафталін з голови! — відгукнувся цілою тирадою Муславський. — Здається, "Князь Ігор".
— У неділю в опері "Винова краля"! — відповіла за нього панночка.
— Ну звичайно "Винова краля", я ж казав, коли не Ігор, то краля! Мені, між іншим, теж в карти не везе, завжди заважають кралі!..
— Це я випадково згадала про оперу. Дуже люблю "Винову кралю"! — заговорила Жанна до Бойка. — Чайковський такий меланхолійний!
— В цій речі він більше божевільний! — відповів Бойко. — Його Герман енерґійний до божевілля. Такий тип дуже подобається мені. Він упертий і непохитно йде до мети. Це сильний герой, майже авантурник. Але він до того ще й романтик.
Вони говорили тепер про оперу, висловлюючи свої погляди, погоджуючись один з одним. Наче бажаючи зробити цим один одному приємність, наче викриваючи цим спільні риси й спільні симпатії, що можуть зблизити їх.
Поручник Голуб'ятніков сидів проти них у фотелі під другою стіною й уперто дивився на Жанну. Він роздратовано смикав свої біляві вусики й ні з ким не розмовляв. Його з'їдали ревнощі, як іржа роз'їдає залізо. Він бачив, що Жанна захопилася Бойком, і відчував, що це не менший суперник за Муславського. Голуб'ятніков уже кілька років був закоханий в Жанну, але не знаходив у неї відгуку. Він при кожній нагоді настирливо говорив їй про це, але одержував лише на відповідь звичайне жіноче кокетство й часом неприховане знущання. Це лише розпалювало його почуття й він задля Жанни зробив би все, що міг. Кожний чоловік, що користувався в Жанні хоч крихтою симпатії, або діставав од неї посмішку, негайно ставав лютим особистим ворогом Голуб'ятнікова. Тепер Голуб'ятніков з ненавистю поглядав на Бойка й дивувався, що могла, мовляв, знайти Жанна цікавого в цьому студенті.
Голуб'ятнікова дратували сумніви. Він мав їхати на фронт і лишав Жанну тут, серед цих студентів. Вони заговорять її й вона забуде про нього. Коли б він міг, він забрав би Жанну з собою або ізолював би її від усіх чоловіків, або раз назавжди розправився б з цими студентами. Але нічого зробити він не може й ревнощі гризуть його, раптова злість душить і пече, кохання, як міцний спирт, затуманює мозок і він, поручник Голуб'ятніков, офіцер, що може для своєї чести зробити все, безпорадний і безсильний тут коло цієї примхливої дівчини.
— Мені з усіх опер найбільше подобається "Винова краля"! — говорить Жанна. — А вам, Сергію Григоровичу? — втягує вона в розмову Голуб'ятнікова, помітивши, що той сидить зовсім самотньо й, не чекаючи від нього відповіді, продовжує. — В цій опері дуже добре сполучилися дія, цікавий сюжет і прекрасна музика. В інших операх здебільшого з клясичною музикою зв'язаний дуже скучний, млявий сюжет і це засушує їх. Там нема на що дивитись, там можна лише слухати!
— Мені дуже подобається сцена у старої графині! — говорить Бойко. — Мабуть, я вже старію, але вони мені такі зрозумілі! Я починаю думати тоді про трагедію людини, що так рано вмирає і не може прожити хоча б до трьохсот літ!
— Чого захотів! — сміється Жанна. — Ні, ця сценка скучна, мені подобається більше сценка коло Зимової канавки. Знаєте? Коло Ермітажу. Там справжня трагедія. Ваш улюблений герой божеволіє й задля химерних карт кидає прекрасну дівчину. На мою думку, Герман трохи необачний, — сміється знову Жанна, — він би міг це сполучити, але він мені до вподоби.
— Герман не офіцер! — втручається в розмову Голуб'ятніков. — Він пройдисвіт. Офіцер не дозволить собі кинути дівчину на вулиці вночі. Е... Це офіцер, який втратив свою честь!
— Ви б цього не зробили, Сергію Григоровичу, правда? — питає Жанна,
— Ніколи!..
— Значить, ви не герой!.. Герої завжди все роблять інакше, ніж усі інші люди, через це вони й герої!
— Це невірно! Кожна людина герой. Вона завжди робить геройські вчинки. Покохати вас і не мати взаємности — це теж геройство! — жартуючи, відповідає Бойко, помітивши і зрозумівши взаємини між Голуб'ятніковим та Жанною.
— Хоч ви іноді й спостережливі, — відповідає на це Жанна, — але це невірно. Закохатися — це шабльон, а не геройство. Іноді важче не закохатися.
— Ця опера "Винова краля" — дуже хороша, — говорить Голуб'ятніков. — Вона завжди викликає в мене жаль за минулим. Які були тоді цікаві люди! Просто шкода до чого все змінилось! Нема тієї гордовитої аристократії, нема тих правил чести. Дуже небагато теперішніх офіцерів можуть похвастати, що вони додержуються старих славних традицій. Раніше слово "офіцер" звучало гордо, а тепер воно звучить, як службовий ранґ.
— Ви говорите, як стара графиня, Голуб'ятніков! — заперечила Жанна. — Хіба офіцерська уніформа має тепер мало прихильниць серед дівчат? — і Жанна показала рукою на своїх гостей. — І взагалі, хіба в нас не хоробрі офіцери й не славні солдати? Ви тут закисли в тилу, Голуб'ятніков, от попадете на передові позиції, ви одразу помолодієте!
— Так, я незабаром від'їжджаю на фронт. Але в мене настрій поганий! Коли знаєш, що тил так мало співчуває фронтові, нема ніякої охоти воювати. Колись жінки, що залишалися в тилу, нестерпуче чекали своїх чоловіків і знайомих, а тепер вони знаходять собі розвагу... — Голуб'ятніков зневажливо подивився на Бойка. — Та й багато чоловіків уникають фронту.
Останні слова Голуб'ятнікова зачепили Бойка. Голуб'ятніков зовсім несвідомо зачепив у нього його болюче місце і Бойко спалахнув, але зараз же стримав себе. Слова ж цього офіцерчика не стосуються до нього, вони лише виявляють не здійснені сподівання цього кола людей. Але Бойко все ж таки не стримався, щоб не шпигнути цього представника ненависної йому армії.