Тигеллін виявляє до мене вже явну ворожість. І досі не може мене здолати, хоча має наді мною одну перевагу. Він добре дбає про життя й водночас є більшим од мене мерзотником, що його зближує з Агенобарбом. Ці двоє порозуміються рано чи пізно, а тоді надійде моя черга. Коли це станеться, не знаю, але колись усе ж мусить статися, отож термін не має значення. Треба тим часом розважатися. Життя само по собі було б непоганим, якби не Міднобородий. Завдяки йому людина часом відчуває відразу до самої себе. Даремно вважати боротьбу за його прихильність якимсь цирковим номером, якоюсь грою, змаганнями, в яких перемога потішить самолюбство. Я, щоправда, часто собі так це тлумачу, однак іноді здається, що я, мов той Хілон, і нічим не ліпший од нього.
Коли тобі перестане бути потрібним, пришли мені його. Полюбилися мені його повчальні бесіди. Привітай од мене твою божественну християнку, а радше попрохай її від мого імені, щоб не була для тебе рибою. Повідом про своє здоров'я, про любов, умій кохати, навчи кохати і прощавай!"
М. Г. Вініцій — Петронію:
"Лігії немає й досі! Якби не сподівання, що її скоро знайду, ти не отримав би відповіді, бо коли життя мерзенне, й писати не хочеться. Хотів перевірити, чи не ошукує мене Хілон, і тієї ночі, коли він прийшов по гроші для Евриція, накривсь я солдатським плащем і пішов крадькома за ним і за хлопчиком, якого йому подарував. Коли прийшли на місце, спостерігав за ними здалеку, заховавшись за портовим стовпом, і переконався, що Еврицій не був особою вигаданою. Внизу, біля ріки, кілька десятків людей вивантажували при світлі факелів каміння з великого плоту та складали біля берега. Я бачив, як Хілон до них наблизився й почав розмовляти з якимось старим, що за хвилину впав йому в ноги. Інші оточили їх колом, видаючи вигуки здивування. На моїх очах отрок віддав мішок Еврицію, який, схопивши його, почав молитися піднесеними догори руками, а поряд із ним колінкував хтось другий, очевидно, його син. Хілон сказав щось іще, чого не міг я розчути, і благословив як тих двох, що стояли навколішках, так і інших, креслячи в повітрі знаки у вигляді хреста, який вони шанують, очевидно, бо всі стали навколішки. Хотілося мені спуститися до них і пообіцяти три такі мішки тому, хто вкаже мені, де Лігія, та боявся зіпсувати Хілонові роботу і, після хвилинних роздумів, пішов.
Було це днів через дванадцять після твого від'їзду. Відтоді Хілон був у мене кілька разів. Сам розповідав мені, що набув серед християн великої ваги. Говорив, якщо Лігії досі не знайшов, то через те, що їх уже незліченна кількість у самому Римі, отже, не всі знають одне одного і не все можна знати, що між ними діється. До того ж вони обережні й загалом неговіркі, він, однак, запевняє, тільки б дістатися старійшин, яких називають пресвітерами, — він зуміє від них усі таємниці вивідати. З кількома вже познайомився й намагався їх розпитувати, але обережно, щоб через поспіх не викликати підозри й не ускладнити справи. Й хоча важко чекати, хоча не вистачає терпіння, відчуваю, що має рацію, і чекаю.
Довідався вже також, що для спільних молитов мають місця, часто за брамами міста, в порожніх будинках і навіть в аренаріях. Там вони поклоняються Христу, співають і трапезують. Місць таких багато, Хілон припускає, що Лігія ходить умисно до інших, ніж Помпонія, тому, щоб та в разі суду й допиту сміло могла заприсягнутися, що про її схованку не знає. Можливо, пресвітери порадили їй бути обережною. Коли Хілон розвідає вже ці місця, ходитиму з ним разом і, якщо боги дозволять мені побачити Лігію, присягаюся тобі Юпітером, на цей раз не втече вона з моїх рук.
Думаю постійно про ці місця молитви. Хілон не хоче, щоб я з ним ходив. Боїться, але я не можу сидіти вдома. Впізнаю її відразу, хоча б і переодягнену або за завісою. Вони збираються там уночі, та я її впізнаю і вночі. Впізнав би всюди її голос і рухи. Сам піду переодягненим і буду спостерігати за кожним, хто входить і виходить. Постійно про неї думаю, значить, упізнаю. Хілон має прийти завтра, й ми підемо. Візьму з собою зброю. Кілька моїх рабів, посланих у провінцію, повернулися ні з чим. Але тепер я впевнений, що вона тут, у місті, може, навіть недалеко. Побував і сам я в багатьох будинках під приводом найму. В мене їй буде у сто разів ліпше, бо там живе суцільна голота. Я ж бо нічого для неї не пожалію. Ти пишеш, що добре обрав: обрав ось клопоти і гризоти. Підемо спершу до тих будинків, які в місті, потім за браму. Сподівання чогось від кожного ранку не пропадає, інакше неможливо було б жити. Ти кажеш, що треба вміти кохати, і я вмію говорити з Лігією про любов, але тепер тільки тужу, тільки очікую Хілона, і мені нестерпно в домі. Прощавай!"
Розділ XVI
Хілон не з'являвся, одначе, досить довго, Вініцій уже не знав, що й думати. Марно повторював собі, що пошуки, якщо збираєшся досягти успішних і надійних результатів, треба вести не кваплячись. Його кров, як і запальна натура, бунтували проти голосу розуму. Не робити нічого, чекати, сидіти склавши руки було чимось суперечним його характеру, що аж ніяк не вмів із цим погодитись. Бігання завулками міста в темному плащі раба, через те що було марним, здавалося йому тільки ошукуванням власної бездіяльності й не могло його заспокоїти. Вільновідпущеники його, люди бувалі, яким наказував провадити пошуки на власний ризик, виявлялися куди менш спритними, ніж Хілон. Тим часом разом з любов'ю, що відчував до Лігії, виникла в нього ще й завзятість гравця, який хоче виграти. Вініцій таким був завше. Від юних літ здійснював, що хотів, із пристрастю людини, яка не розуміє, що може щось не вдатись і що треба від чогось відмовитися. Військова дисципліна приборкала, щоправда, на час його свавільність, але заразом прищепила переконання, що кожний наказ, який він давав нижчим од себе, мусить бути виконаним, тривале ж перебування на Сході, серед людей гнучких і до рабського послуху звичних, утвердили його тільки у вірі, що для його "хочу" нема меж. Отже, тепер тяжко страждало і його самолюбство. Було в тих перепонах, в тім опорі і в самій втечі Лігії щось для нього незрозуміле, якась загадка, над розгадуванням якої він сушив голову. Відчував, що Акта сказала правду і що не був для Лігії байдужим. Але якщо так, то чому віддала перевагу бурлацтву та злидням над його пестощами і над перебуванням у його розкішному домі? На це запитання не вмів знайти відповіді, а натомість доходив тільки до певного неясного відчуття, що між ним і Лігією і між їхніми поняттями, і між світом його й Петронія і світом Лігії та Помпонії Грецини існує якась відмінність і якесь непорозуміння, глибоке, як прірва, якої не здолає заповнити і згладити. Тоді здавалося йому, що мусить Лігію втратити, й через ту думку покидала його й решта рівноваги, яку хотів у ньому підтримати Петроній. Були хвилини, коли й сам не знав, чи Лігію кохає, чи її ненавидить, розумів тільки, що мусить її знайти і що волів би, щоби земля його проковтнула, ніж не бачити й не оволодіти нею. Силою уяви бачив її часом так чітко, буцім перед ним стояла; пригадував кожне слово, яке до неї мовив і яке від неї почув. Відчував її близько; відчував її на грудях, ув обіймах, і тоді жага охоплювала його як полум'я. Кохав її і кликав її. А коли думав, що був біля неї коханим і що могла самохіть виконати все, чого від неї бажав, огортала його тяжка невичерпна туга і якась безмежна ніжність затоплювала йому серце, ніби велетенська хвиля. Але були і хвилини, коли, бліднучи від люті, упивався думками про приниження та муки, яких Лігії завдасть, коли її знайде. Хотів її не тільки мати, але мати приниженою рабинею, а водночас відчував, що, якби йому надано було вибір: чи бути в неї рабом, чи не бачити її більше в житті, то волів би бути її рабом. Бували дні, в яких уявляв сліди, що на її рожевому тілі залишив би батіг, і разом з тим хотів би цілувати ці сліди. Спадало йому також на думку, що був би щасливим, якби її міг убити.