— Хілоне, — перебив Петроній, — у твоїй розповіді брехня плаває на поверхні правди, як олія на воді. Приніс ти важливі повідомлення, тому нема заперечення. Стверджую навіть, що на шляху до знайдення Лігії зроблено великий крок, але ти не примащуй своїх новин. Як звати того старого, від якого довідався ти, що християни пізнають одне одного за допомогою знака риби?
— Еврицій, пане. Бідолашний, нещасний старець! Нагадав мені лікаря, якого я захищав од убивць, і тим мене передовсім зворушив.
— Вірю, що познайомився з ним і що зумієш скористатися з того знайомства, але грошей ти йому не давав. Не дав йому жодного аса, розумієш мене! Не дав нічого!
— Але допоміг йому тягати відра та про його сина говорив із величезним співчуттям. Так, пане! Що ж може сховатися від проникливості Петронія? Тож не дав йому грошей, а радше дав їх йому, але тільки в душі, подумки, чого, коли б він був істинним філософом, мусило б йому вистачити… Дав же я йому через те, що визнав такий вчинок необхідним і корисним, бо подумай, пане, якби він привернув до мене відразу всіх християн, який би до них доступ відкрив і яку б викликав у них довіру.
— Правда, — сказав Петроній, — ти мав це зробити.
— Власне, тому сюди й прийшов, аби міг це зробити.
Петроній звернувся до Вініція:
— Накажи йому відрахувати п'ять тисяч сестерціїв, але в душі, подумки…
Але Вініцій сказав:
— Дам тобі отрока, який понесе потрібну суму, ти ж скажеш Еврицію, що отрок цей твій раб, і відрахуєш при ньому гроші. Позаяк усе-таки приніс важливе повідомлення, отримаєш таку ж суму для себе. Приходь по отрока і по гроші сьогодні ввечері.
— Ти — істинний імператор! — сказав Хілон. — Дозволь, пане, присвятити тобі мій твір, але дозволь також, аби сьогодні ввечері я прийшов тільки по гроші, бо Еврицій сказав мені, що вивантажено вже всі плоти, а нові приженуть лише через кілька днів. Мир вам! Так прощаються християни… Куплю собі рабиню, тобто, хотів сказати: раба. Риби ловляться на вудку, а християни на рибу. Pax vobiscum! Pax!.. Pax!.. Pax!.[191]
Розділ XV
Петроній — Вініцію:
"Через довіреного раба надсилаю цього листа, на який, хоча рука твоя більше до меча і до списа, ніж до стиля звикла, сподіваюся, через того ж самого посланця без зайвого зволікання даси відповідь. Залишив я тебе на доброму сліду і сповненого сподівань і маю велику надію, що або ж уже солодку спрагу в обіймах Лігії вгамував, або ж угамуєш її, доки справжній зимовий вітер повіє на Кампанію з вершин Соракту. О, мій Вініцію! Нехай тобі наставницею буде золота богиня Кіпру, а ти ж будь наставником цієї лігійської Аврори, що втекла від сонця любові. І пам'ятай завше, що мармур, сам по собі, хоч би й найдорожчий, є нічим і що істинної вартості набирає саме тоді, коли його в чудо мистецтва перетворить рука скульптора. Будь таким скульптором ти, carissime![192] Кохати не досить, треба вміти кохати і треба вміти навчити коханню. Адже насолоду відчуває й плебей, і навіть тварини, але справжня людина тим, власне, від них і відрізняється, що його певним чином на благородне мистецтво перетворює, а насолоджуючись ним, знає про те, всю його божественну сутність усвідомлює, а через це насичує не тільки тіло, але й душу. Часом, коли тут розмірковую про марноту, ненадійність і нудьгу нашого життя, спадає мені на думку, що ти, може, й ліпше обрав, що не імператорський двір, але війну і любов — дві єдині речі, для яких варто народитися й жити варто.
У війні ти був щасливим, будеш ним і в любові, а коли цікаво, що діється при дворі імператора, я тобі про це час від часу сповіщатиму. Сидимо, отже, в Анції й плекаємо наш небесний голос, відчуваємо завше, одначе, ненависть до Рима, а на зиму збираємося вирушити в Байї, щоб виступити публічно в Неаполісі, мешканці його як греки ліпше зуміють нас поцінувати, ніж вовче плем'я[193], що живе на узбережжі Тибру. Позбігаються люди з Байїв, Помпей, з Путеол, із Кум, із Стабій[194], оплесків і вінків нам не забракне, й це буде заохоченням для намірів вирушити до Ахайї.[195]
А пам'ять про маленьку Августу? Так! Іще її оплакуємо. Співаємо гімни власного компонування, такі чудові, що сирени із заздрості поховалися в найглибших гротах Амфітрити[196]. Слухали б нас натомість дельфіни, коли б їм не перешкоджав шум моря. Скорбота наша не затихла й досі, тож показуємо її людям в усіх позах, яких навчає скульптурне мистецтво, причому уважно стежимо, чи нам вона до лиця і чи люди здатні ту красу зрозуміти. Ах, любий мій! Ми помремо яко блазень і комедіант.
Тут усі августіани і всі августіанки, не враховуючи п'ятисот ослиць, у молоці яких купається Поппея, і десяти тисяч слуг. Часом теж буває весело. Кальвія Криспінілла старіє, подейкують, що вмовила Поппею, аби вільно їй було купатись одразу після неї. Нігідії Лукан дав по пиці, підозрюючи її в стосунках із гладіатором. Спор програв дружину в кості Сенеціону. Торкват Силан запропонував мені за Евніку чотирьох каштанових коней, які цього року неодмінно скачки виграють. Я не захотів! А тобі дякую також, що її не прийняв. Щодо Торквата Силана, не здогадується бідак, що він уже більше тінь, аніж людина. Смерть його оскарженню не підлягає. А чи знаєш, у чому його провина? Він є правнуком божественного Августа. Нема для нього порятунку. Таким є наш світ!
Очікували ми тут, як ти знаєш, Тиридата, а тим часом Вологез написав образливого листа. Позаяк завоював Вірменію, просить, щоби йому її залишили для Тиридата, бо коли ні, то й так її не віддасть. Справжнє знущання! Тож вирішили ми воювати. Корбулон дістав таку владу, яку за часів війни з морськими розбійниками мав великий Помпей[197]. Була, одначе, хвилина, що Нерон вагався: боїться, очевидно, слави, яку в разі перемоги може здобути Корбулон. Був навіть намір, чи вище командування не доручити нашому Авлу. Не погодилася Поппея, для якої доброчесність Помпонії як сіль ув оці.
Ватиній обіцяв нам якісь надзвичайні бої гладіаторів, які має влаштувати в Беневенте. Дивись, до чого, всупереч приказці: пе sutor supra crepidam[198], — доходять шевці в наші часи! Вітелій — нащадок шевця, а Ватиній — рідний син! Може, сам іще сукав дратву! Гістріон Алітур[199] учора зображував Едіпа[200]. Спитав його теж як юдея, чи християни і юдеї те саме? Відповів мені, що юдеї мають стародавню релігію, християни ж — це нова секта, яка нещодавно виникла в Юдеї. Розіп'ято там за часів Тиберія одного чоловіка, чиї прихильники множаться з кожним днем, вважаючи його за бога. Здається, що ніяких інших богів, а особливо наших, знати не хочуть. Не розумію, чим би це могло їм зашкодити.